top of page
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Король, Інженер та інші


В одному королівстві жив король. Він був не дуже гарним правителем, постійно наказував робити дурниці. То накаже побудувати вежу з цукру, що розтане під першим дощем; то зробити кільцеву дорогу навколо болота, якою ніхто не їздить; то вирощувати банани замість хліба; то поміняти в сусідів усе вугілля на сніг. Тому його піддані, як не страждали від голоду чи холоду, то віддавали останню копійчину, щоб сплатити шалені податки.


І от одного разу прокинулися вони — а короля немає. Невідомо куди подівся: може в повітрі розчинився, а може від дурниць своїх надувсь ніби повітряна кулька, та полетів за вітром. Одне ясно: немає більше короля. Люди спочатку зраділи, бо нарешті їх митарства дістали краю. Але три дні не пройшло, як усі зрозуміли, що треба шукати нового правителя, бо самі вони не знали що робити взагалі. От, зібралися вони на головному майдані столиці, і стали обговорювати, хто ж тепер буде ними правити. Обговорювали, кричали, навіть трохи побилися, але врешті-решт обрали правителем Інженера. 




Інженер був розумний, обожнював різні сучасні технології, і носив золоте пенсне. Його мрією було, щоб машини працювали замість людей. Тому перше, що він наказав — повикидати весь ручний інструмент, і замінити його сучасним механічним. То селяни й повикидали коси й цапки, і стали купувати косарки та культиватори. Будівельники повикидали молотки, коловороти й лопати, й стали купувати цвяхобийки, дрилі та екскаватори. Але раптом виявилось, що ці інструменти дуже дорогі, і на всіх їх не вистачає. Тоді ті люди, в яких були механічні інструменти, швидко збагнули, що можуть нічого самі не робити, а лише зичити своє приладдя іншім — за гроші. Так мрія інженера здійснилася: дійсно, купив екскаватор, і більше можеш нічого не робити — робить твоя машина та інші люди, що нею керують, а ти лежи собі, рахуй грошенята. Щоправда, тих, хто мав екскаватор, чи щось таке, що можна зичити за гроші, було небагато, а більшість так і продовжувала важко працювати.


Найважче прийшлося митцям, художникам та музикантам. Бо за наказом головного Інженера, художники одразу повикидали пензлі, а музиканти — свої ручні, духові, та губні інструменти. Але одразу виявилось, що ще ніхто не вигадав електропензля, що малював би замість художника: комп’ютерів та принтерів тоді ще не було. Тоді Інженер наказав створити спеціальну Академію, де вчені б вигадували різне приладдя для тих, кому не вистачає вже вигаданого. Перши два факультети так і звалися: Художній та Музичний, а потім ще додали третій факультет, Ліплення Вареників. 


На Художньому факультеті Академії ціла купа вчених намагалися вигадати механічного пензля. Було створено безліч пристроїв, які лили, мазали чи розбризкували фарби — і робили це дуже швидко та ефективно, тільки от не дуже точно. Тому картини можна було малювати тільки дуже великі, розміром з будинок. Але на такі великі картини треба було багато дорогої фарби, і далеко не кожен художник міг собі дозволити розписати хоча б одну стіну одного будинку, до того ж не всі люди хотіли, щоб їх будинки розписували. Тому більшість художників малювали на маленьких полотнах прямо пальцями, бо пензлів вже не було. Це вважалося порушенням наказу правителя-Інженера, тому таких митців хапали й саджали в тюрму. В тюрмі їх годували тричі на день, і ніхто не заважав малювати на стінах, тож, дуже скоро художники заполонили тюрми, які тепер звалися “Будинки Творчості”.




На музичному факультеті вчені намагалися вигадати нові музичні інструменти та засоби для відтворення музики. Дуже швидко з’явилися фонографи, патефони, грамофони, потім — ще й магнітофони, електрофони, водофони та світлофони. Ті музиканти, якім раніше не вистачало таланту писати власну музику, і вони просто грали на весіллях та днях народження, втратили роботу, бо тепер в кожного був хоча б патефон чи грамофон. На їх щастя, вчені швидко створили ще й такі інструменти, що дозволяли дуже легко створювати нову музику. Було зроблено піаніно, на якому можна було натискати будь-які клавіші, і завжди отримувати милозвучну музику, хоча й була вона не дуже різноманітна. Потім вирішили, що натискати клавіші — це теж ручний труд, і зробили такий інструмент, на якому треба було просто вертіти ручку, щоб отримати музику. На жаль, музичні твори, отримані в такий спосіб, були досить одноманітними. Але раптом це зіграло на руку тим музикантам, що було втратили роботу. Завдяки своєму тренованому слуху, вони були єдині, хто міг відрізнити один музичний твір від іншого — тож, вони перетворилися на музичних критиків, які ніколи не грали та не писали музику, але добре зналися на творах інших, і за тоном одноманітного дзижчання могли впізнати автора чи навіть конкретний музичний твір.


Через нестачу механічних інструментів, Інженер наказав будувати заводи для їх виробництва. Щоб їх побудувати, збирали інструменти зі всієї країни, а коли будівництво було завершено, завод негайно починав виробляти інструменти для будівництва іншого заводу з виробництва інструментів. На жаль, один завод міг виробляти лише один чи два види інструменту — а треба було багато різного приладдя. Тому деяких інструментів було багато, і навіть більше, ніж треба, як от екскаваторів, дрилей та сіялок. А от виробництво інших — мотопилок, автоплугів та ущільнювачів асфальту — ніяк не вдавалося налагодити, через що робітники змушені були пиляти гілки дрилею, орати землю екскаватором та забивати цвяхи тонким оптичним приладдям. 


І от, коли вже майже вся територія тієї країни була забудована заводами з виробництва різноманітних інструментів, одного ранку головний Інженер кудись зник. Ніхто не знав точно, як це сталося: одні казали, що він сам себе розібрав на запчастини, й не зміг зібрати. Інші — що він побудував машину для перетворення твердих тіл на повітря, й випробував її на собі; а хтось навіть стверджував, що бачив його сидячим верхи на якийсь дивній машині, що з шаленою швидкістю несла його геть. Хай там як — пропав Інженер.


Дехто через це дуже розстроївся, як-от художники, які вже звикли до своїх будинків творчості, але більшість людей вже втомилися від пиляння дрилем, та й екологія країни страждала від великої кількості заводів, тож, все-таки люди були раді тому, що настала потреба обрати нового правителя. Вони знову зібралися на площі, судили-рядили, й домовилися, що тепер ними буде керувати Лікар.



Громадяни одразу зітхнули із полегшенням, бо перше, що зробив новий правитель — наказав зупинити більшість заводів: вони дуже забруднювали повітря й воду. Другий його наказ був всім жителям прийти до своїх лікарів для огляду — і по всій країні простягнулися велетенські черги, бо зупинених заводів було багато, а от лікарень не вистачало. Люди чекали своєї черги по кілька днів. А коли ж нарешті потрапляли на прийом, були втомлені від цього стояння, виснажені, а дехто — взагалі хворі. Тому, коли головний Лікар отримав нарешті результати обстеження свого народу, вони були жахливі. Але лікар був розумний, досвідчений, і ще заздалегідь наказав переробити зупинені заводи на фабрики з виробництва пігулок, а в державній Академії відкрили новий факультет, Пігулковий. Часи були давні, і від багатьох хвороб ще не було винайдено пігулок.


Новий факультет працював цілодобово, відкриваючи по кілька видів нових ліків на добу. Перероблені фабрики жваво загули, й почали виробляти тисячі пігулок. Спочатку їх роздавали громадянам безоплатно, і багато людей дійсно вилікувалось від своїх застарілих хвороб. Але згодом люди чомусь перестали їх вживати. Тоді головний Лікар наказав підданим вживати пігулки обов’язково, а тих, хто відмовлявся — саджати у “Будинки Творчості”, і все одно годувати їх ліками, примусово. Задля здоров’я нації, як він казав. 


На жаль, більшість ліків були нові, не досліджені. Частина з них дійсно працювали. Деякі взагалі не мали ефекту. Інші мали на доданок до очікуваного ефекту якусь побічну дію. А деякі взагалі діяли в цілком неочікуваний спосіб. Люди від тих пігулок гладшали чи худнули, зеленіли, синіли, червоніли чи навіть ставали схожими на райдугу, зебру, чи шахову дошку. Від деяких ліків росли роги, копита, вуха та носи; волосся то починало рости по всьому тілу, то навпаки, зовсім зникало. Хтось починав розмовляти дуже тоненько, інші стали похрюкувати та підгавкувати у розмовах. У багатьох з’явилося третє око чи шосте чуття.


Найгірше було тим, кого зачинили й годували пігулками примусово, бо інші могли все ж таки примудритися тишком-нишком свої ліки викинути, а в цих такої можливості не було. Тому з колишніх “Будинків Творчості” постійно лунало гавкання, квакання, хрюкотіння та інше “кукуріку”. Заклади ці швидко стали називати “Зоопарками”, і почали водити туди екскурсії. 


Головний Лікар особисто провідував “Зоопарки”, бачив там нещасних людей, але вважав їхні перетворення новими хворобами — і наказував академікам з Пігулкового факультету шукати нові ліки ще й від них. 


Невідомо, чим би це могло закінчитися, але одного ранку правитель помилково з’їв на сніданок ліки свого камердинера. Вже через годину він вкрився рожевим пір’ям, через дві його ноги стали довгими й тонкими, наче соломинки, а згодом ще й крила з’явилися замість рук. Він вийшов на балкон, сумно курлюкнув, і полетів геть.


На щастя, технологія виробництва пігулок була не дуже сучасна, тому більшість побічних наслідків в громадян зникла майже одразу, як вони перестали пити ліки. Лишилися, звісно, поодинокі випадки стійкого позеленіння, підвищеної хутрявості чи хронічної хвостатості, але більшість людей швидко прийшла до норми. А також всі вони знову прийшли на головний майдан країни, обирати нового правителя. Судили-рядили три дні, а потім обрали керувати ними Генерала.



Через пів року всі громадяни вже були солдатами, і готувалися до війни одночасно з чотирма сусідніми державами. 

Але, на щастя, однієї ночі Генерал поїхав перевіряти найбільшу гармату країни. Коли він заліз у жерло гармати, вона випадково вистрілила, і правитель злетів високо в небо. Там, в небі, як раз зійшов місяць — на нього-то й прилунився Генерал, і відтоді про нього ніхто нічого й не чув.

Сусідні держави зітхнули із полегшенням, а громадяни знову поплентались обирати нового правителя.


Вісім днів тривали дебати — а також крики, плач, бійки — а на дев’ятий нарешті домовилися наступним правителем обрати королівського Шута. Хтось стверджував, що той добре знає королівські справи, бо завжди був поруч із правителем. Інші казали, що хто ж зробить життя громадян веселішим, як не Шут, справжній професіонал у цій справі. Ще дехто у відчаї був готовий вже віддати свій голос за будь-яке нове обличчя.


Як закінчилося голосування, і було оголошено його результат, Шут попросив слово й піднявся на трибуну з ящиків. Вигляд в нього був не дуже веселий.



“Любі мої співвітчизники!” — сказав Шут, помовчав трохи із сумною посмішкою на вустах, і продовжив свою промову:

— Нам з вами випав небувалий шанс: ми разом, без будь-яких революцій, чи інших перепитій, позбавилися старого дурного короля. Як же ми скористалися такою можливістю нарешті почати вільне та гідне життя? Чи зайнялися ми своїми справами по своєму розуму? Ні, бо ми не можемо, коли нам не віддають наказів. Чи спробували ми вирішувати наші складнощі разом? Так, але заради єдиної мети: якомога швидше здихатися такої можливості, обравши чергового керівника. Бо вирішувати проблеми свого життя — це велика відповідальність, а ми з вами боїмося відповідальності. І з цього страху ми якнайшвидше хочемо віддати її кому-інде, аби лише не вирішувати нічого самим. 


Майдан завмер у цілковитій тиші. Шут зупинився, та обвів юрбу поглядом. Хитнув головою, від чого бубонці на його ковпаку тихенько дзенькнули, і продовжив:

— Я так само боюся відповідальності, як і ви, мої любі. Не бояться її лише дурні, яких ви обирали правителями досі. На щастя, щоб клеїти дурня, треба мати трохи розуму, мабуть, тому я й бачу, що так діла не буде. Не будемо ми жити щасливо, спокійно і достойно, доки будемо перекладати відповідальність за своє життя на інших. Тому я-таки погоджуюся бути вашим наступним правителем — але останнім. Віддам я вам лише три накази. 


Шут нахилився вперед, спершись на хитку трибуну. Старі ящики заскрипіли, і цей скрип було чутно у найвіддаленіших кутках площі — така запала тиша. А новий правитель продовжував:

— По-перше, спалити у вогнищі королівський трон, корону, булаву, і ніколи вже не обирати королів, царів, князів, і будь-кого іншого, хто міг би одноосібно керувати усією країною. 

Майданом рознеслися приглушені ахи й охи, а Шут собі вів далі:

— По-друге, відтепер кожен з нас буде відповідати за свою долю. Щороку обирайте раду старост, щоб вони приймали важливі рішення, але й самі не сидіть склавши руки.

Ще більше людей заохали, намагаючись зрозуміти, що б це усе означало. 

— І по-третє, дивиться всі уважно я покажу вам фокус…


Усі люди на майдані ошелешено витріщилися на Шута. Їх спантеличило те, що той їм тільки що розповів, це було надто складно для них. Всім хотілося подивитись на щось просте і приємне, як от фокус. Вони знали, їх Шут добре вміє робити фокуси. Але того, що відбулося, ніхто з них не очікував. Шут широко, але трохи гіркувато, посміхнувся, простер руки над головою, змахнув ними — й зник у спалаху димного полум'я. Лише його ковпак впав на бруківку, дзенькнув бубонцями.



Люди ахнули, постояли, поблимали очима, та й розійшлися по домівках. А вже через тиждень перша обрана рада старост зібралася у колишній королівській бібліотеці, щоб сваритись, лаятися, миритися, та потім приймати відповідальні рішення для свого відповідального народу.





2 views0 comments

Recent Posts

See All

Comentarios


bottom of page