Лящ, лудоманія та Шербурзькі Парасольки

Лящ

“Делоріан” промайнув було повз мене, але водій різко вдарив по гальмах, і машина зупинилася метрів за 60. Я підхопив мішок, гітару, та рвонув уперед.

— Візьмете до…

— Дід мороз? Сідай давай!

Лізу всередину, подумки дякуючи усьому, в що вірив. Небагато такого, але кілька годин стирчання на пустій трасі в мінусову температуру наводять на ірраціональні думки.

В автостопі я не новачок, зокрема й у зимовому — ось, вирішив нарешті здолати маршрут Харків-Одеса напряму, не через Київ. Поспішав на вечірку, і шанси були — якби не один нюанс: тридцять перше грудня.

— Куди їдеш, дід мороз?

— До Одеси.

— А… ми в Мелітополь.

— До Дніпра довезете мене?

— А в тебе гроші є?

Це класика, десь третина водіїв запитують. Гроші-то є, але чи длубав би я мерзлу землю на трасі, якби вони були мені зайві?

— Ні, немає.

— Ех… Що ж, тоді ми тебе висадимо.

Напружуюсь. Зазвичай мені все одно, висадять — то й ладно. Автостоп така річ: поспішати не треба. Час зникає, ніколи не знаєш, доїдеш за кілька годин чи за пару днів. Але ночувати на пустій трасі, посеред ніде, взимку… Раптом лунає регіт:

— Та не сси, висадимо, якщо когось за гроші підберемо, а поки їдь!

Гуморист бісів.

Перша автівка вивезла мене за місто, й висадила на перехресті, зʼїхавши з траси до якогось селища. Я пройшов трохи вперед, піднявся на пагорб, та й став голосувати.

Машин майже не було. Люди владнали свої передноворічні справи, та поспішали додому, по-місцевому. Вантажівок було мало, самі “камази”. Лише два-три справжніх далекобоя промайнули повз. Одну фуру я роздивився добре: це була майже новорічна “кока-кола” з реклами. Свято наближається, а підвезти стопщика не можна, політика компанії забороняє. Лицемірство.

Так і стояв до темряви. Вже вирішував, до котрої стоятиму, а коли вже рушу до вогників вдалині, проситися на обігрів. І тут цей “Делоріан”.

Ну справді, викапана тачка Марті Макфлая: стара вуглувата іномарка, вся підсвічена діодами, ще й чимось схожим на сніг написано “З новим роком!” — в темряві ніби кабелі поверх кузова. Але я не роздивлявся, заскочив всередину, доки цей міраж не розтанув у холодному повітрі.

Всередині теж було підсвічено діодами.

— Чуєш, що там твій брат? — це водій до пасажира каже. Вони вдвох спереду, я один ззаду.

— Так а що — брат?

— Набери його ще раз.

Чоловік на правому передньому сидінні заворушився, дістав трубу, тикнув, послухав. На вигляд типовий гопник: голомозий, обличчя цеглоподібне. Я за замовченням добре ставлюся до людей, але такі от “спортсмени” самі мене не люблять. Ну що ж, як підібрали, вже потерпиш якось дурний гумор та хамувату манеру спілкування.

— Не відповідає.

Водій промовчав, а той знову повернувся до мене:

— Ти як, справжній Дід Мороз?

Я стягнув з голови червоний ковпак з бубоном: в машині було тепло.

— А ви в Діда Мороза вірите?

— Хорош! — розсміявся той. — ми з Харкова їдемо. Мене з поїзда на митниці висадили, кажуть щось із паперами не те, то теща з дружиною далі без мене поїхали, а я таксі взяв, щоб до брата в Мелітополь доїхати.

— Таксі? Це ж далеко…

— Ще б пак! Але в брата гроші є, він розрахується… От тільки заправитись треба, то ми й дивилися, може подорожній типу тебе скинеться на паливо.

— А, ясно. Ну, я, на жаль, не допоможу.

Згодом зупинилися на заправці. Враження таке, що ми не десь на трасі між Дніпром та Харковом, а принаймні між Марсом та Юпітером. Чи між мезозоєм та палеозоєм, враховуючи “Делоріан”. Темрява, холод, нікого навколо. Здалося навіть, що й на АЗС нікого не було — самі підʼїхали, заправились, поїхали. Той чоловʼяга взяв пива собі.

— Слухай, Дід Мороз, а поїхали до Мелітополя? — це ми вже їдемо заправлені, тачка — газом, дядько — пивом.

— Ні, мені до Одеси треба.

— А що в Одесі?

— Друзі, Новий Рік…

— Ну, в Мелітополі теж Новий Рік. В мене там племінник малий, а ти ж творча людина — ковпак цей, гітара, заспіваєш йому, дитина щаслива буде…

— Ні, не можу. В Одесі чекають дуже.

Починає уламувати, а я намагаюся бути водою, протекти крізь пальці. Тут щось попереду світиться:

— Слухай, зупинись, я ще пива візьму! — до водія каже. Зупиняємось, виходить з машини — аж тут водій повертається до мене:

— Ну що, погнали додому?

— Що?!

— Кажу, поїхали до Харкова. Мене там дружина чекає, до Нового Року ще встигнемо.

— А цей — що його, тут кинути?

— Та він якийсь мутний. Грошей мені наобіцяв, а наперед і чверті не дав. До брата того ніяк не додзвониться, може там його і нема взагалі… Може він бандит, доїдемо, він нас і прибʼє десь.

— А як не бандит? Ні, не можна так.

— Чого це? Погнали, кажу тобі. Нафіг нам ці пригоди, Новий Рік вдома треба зустрічати. Тебе ж теж хтось чекає?

— Мене чекають в Одесі. До Харкова мені не треба.

Двері відчиняються, до тачки сідає той, з пивом. Водій до нього:

— Затарився?

— Так, поїхали.

— Подзвони братові ще раз.

Цього разу на тому кінці таки беруть слухавку, водій бере телефон, розмовляє — але чи то звʼязок поганий, чи що — розмова розвалюється, як сніжок з рихлого снігу. Щось типу і порозмовляли, але нічого не зрозуміло — принаймні мені так здалося. Водій віддає телефон і мовчки рушає. Пасажир знову повертається до мене, показує здоровенну сушену рибину:

— Диви який дарунок братові взяв!

— Ого, це хто?

— Лящ! Здоровенний, еге ж?

— Ага…

— Пиво будеш?

— Та ні, дякую…

— Ну, як хочеш.

Відкриває пляшку пива, потроху пʼє, заїдаючи подарунком. Рибний запах розповзається “Делоріаном”, водій мовчки кермує. Я думаю, що робити. Сказати пасажиру? Якось натякнути? Та водій же почує… Ненавиджу конфліктні ситуації. Вирішую сказати пасажирові, але так, щоб водій не чув, коли зупинимось десь наступного разу. Поки ж їдемо, й добре.

Минає… хвилин сорок? Година? Чергові вогники біля траси, оазис для далекобоїв: кіоски, ганделі, риночок… Раптом пасажир просить зупинитись, каже щось про туалет, та вискакує з машини. Зникає всередині будівлі.

Водій різко газує, розвертається. З-під сидіння бринить скло, ми вилітаємо з вогників в темряву траси… Аж тут даївець попереду, махає палкою, очі викочені. Водій чортихається та зупиняє тачку.

— Ти що робиш, що це за екстремальні розвороти?!

— Начальник, біда в мене! — водій виходить назовні, і щось бреше, не чую, що саме. Згодом повертається до машини, відʼїжджаємо.

— Так що, до Харкова? Чи висадити тут? — дивиться на мене у дзеркало.

— Та ні, нащо мені до Харкова, мені до Одеси треба. Але поки що поїхали, висадіть мене десь подалі, кілометрів за пʼять… Краще за десять, бо щось я з ним взагалі не хочу зустрічатись.

— Ну, як скажеш. Але ти подумай.

— Дякую, я вже подумав. Десять кілометрів норм.

Лудоманія

Знову стою у міжпланетному просторі. Навколо ані вогника, хвилин по десять мене оточує повна темрява. Потім зʼявляється світло, фари метеором проносяться повз. Крига хрустить під ногами: не стою на місці, на холоді треба рухатись.

Згодом проминає фура, в темряві майже не видно, але здається, що це та сама “Кока-кола”. Віддаляється свято...

Починає йти сніг, окремі поодинокі сніжинки. Нарешті зупиняється машина — білий жигуль, сідаю всередину без запитань, дивлюсь на водія: огрядний вусатий дядько з веселими очима. 

— Куди їдеш?

— До Дніпра, — кажу й одразу згадую, які в мене є друзі в Дніпрі, бо явно Одеса під сумнівом, треба шукати запасні варіанти.

— Ну, до Дніпра тебе не довезу, доїдеш до Піщанки. Але там маршрутка ходе, це вже околиці міста, доїдеш швидко. Я до Павлограда. Юра.

— Міша, дуже приємно.

— Студент?

— Майже. Вчорашній, вже працюю.

— Що робиш?

— Архітектуру, дизайн.

— Ого! І як воно? Є робота?

— Та роботи повно, грошей не дуже, як бачите.

— Так, бува таке. А я от бізнесмен. Все було, все класно: родина, квартира, бізнес… А потім все програв.

— Як це? 

— Ну як… Грав-грав, і програв, самі борги. Бізнес партнери забрали, дружина забрала доньку й поїхала, а я… — Юра зітхає і замислюється. Роздивляюся його: веселун, легкий на підйом, палкий, емоційний. Такий дійсно може загратися і втратити все. Машина всередині абсолютно гола: ані прикрас, ані магнітоли, ані особистих речей.

— Так і що ви?

— Що? — дивиться на мене — Та що, зрозумів, що нікому я не потрібен крім самого себе, зібрався от, розрахувався з боргами, знову на ноги підіймаюся… Машина бач яка? Таратайка, ледве йде.

Водій посміхнувся у вуса, й продовжив:

— От їду до доньки. Дружина, слава богу, погодилась, що я на Новий Рік приїду. Вона в мене гарна, добра, може ще знову зійдемось…

Їдемо якийсь час мовчки, Юра витає у думках, я йому не заважаю, міркую, що робити. До півночі до Одеси явно вже не встигаю, то що лишається? В Дніпрі є Діанка, Ігоря сестра, та Натаха — треба буде зідзвонитися, як доїду.

За вікном сніжить все сильніше. Юра питає щось про дизайн, розмовляємо про роботу, він дає мені телефон і каже, щоб я його набрав після свят, треба там якісь станки розставити. Телефон записую, але де станки, а де дизайн? 

Так вʼїжджаємо до Піщанки:

— Я тебе довезу, звідки маршрутка йде, там сядеш, доїдеш швидко. 

— Дякую, Юра!

— Слухай, а в тебе… бутербродів якихось немає? А то я зранку не їв, а мені ще їхати…

— Та ні, бутерів немає, але я теж зголоднів. Зупиніть десь біля магазину, я щось візьму.

Зупиняємось, я заходжу в крамницю, беру ковбасу, хліб та кефір, починаю нервувати: а що як він оце мені локшини на вуха навішав, а сам зараз поїде з моїм рюкзаком? Така собі карма за того гопника… 

На щастя, мої дурні думки марні, жигуль чекає. Сідаю, розгортаю харч, їмо. Завжди дивувало, наскільки смачною може бути найпростіша їжа, коли смакуєш її в дорозі.

— Слухай, а ти ж творча людина? — каже Юра, і мене вже тіпає від цього словосполучення — Зроби мені ласку, я зараз подзвоню дружині, щоб вона донці трубку дала. Скажи їй, що ти — Дід Мороз! Ми з тобою зустрілися, і ти думав, що Настюша в Харкові, тому до Харкова й подарунок її відвіз.

Я нерозбірливо мукаю, дожовуючи ковбасу, а водій трохи мнеться, потім пояснює:

— Бачиш, в мене подарунка немає, але я після нового року гроші отримаю, і обовʼязково їй усе куплю!

— Юра, я ж не театрал і не артист…

— Та не бійся, все вийде!

— Ну давай… — витираю рота, та починаю гарячково вигадувати, що ж можна сказати дитині. Водій дзвонить, розмовляє з дружиною, потім до доньки:

— Настюша, не повіриш, кого я зустрів! А ну, вгадай! Так, його! Зараз трубку дам!

Я несу якісь нісенітниці, намагаючись говорити басом. Розмовляти з незнайомими людьми мені завжди важко. А ще й брехати дитині, хоча, здається, від цієї якраз брехні усі щасливі — і дитина, і батько. Віддаю мобілку Юрі, а серце калатає, ніби я стометрівку пробіг, шибає піт. Стягую з голови дідморозівський ковпак, свіже повітря холодить голову.

— Юра, дякую вам, ви мене врятували! Візьміть, покажете донці, на доказ того, що дійсно Діда Мороза зустріли — даю йому свій ковпак.

Юра бере, дякує кілька разів, за щось вибачається, а потім довозить мене до зупинки маршрутки. Прощаємось, я беру гітару та мішок, виходжу у сніг. Настрій чудовий, новорічний: все ж таки, хоч кудись, але доїхав, не в полі Новий Рік зустрічатиму. Може це ковбаса так подіяла, сита людина завжди щасливіша. Може розмова з дитиною, та відчуття зробленого маленького новорічного дива. Хай там як, мені тепло і радісно. Починається справжня завірюха, сніг довершує відчуття свята, перетворює все навколо на казковий пейзаж. Вже за кілька хвилин я їду в маршрутці.

Ніколи не любив Дніпропетровськ. Там є Дніпро, але я ніколи не перетинав річку інакше ніж у щільно заштореній маршрутці. Ніякої романтики.

Може фокус в тому, що найкращі люди проростають у найжорсткіших умовах. Друзі в Дніпрі дивовижні, починаю їх обдзвонювати, ледь вибравшись з маршрутки:

— Діанко, привіт! Що ти як? В Києві? Чорт, та мене тут у Дніпро занесло, думав може комусь на хвіст впасти, новий рік зустріти… Що? Та ні, мабуть, не треба. Ще комусь подзвоню.

— Натахо, привіт! Як ти, в Дніпрі? Тусуєте? Мене тут до вас занесло, може я вам на хвіст впаду? О, супер! Слухай, я взагалі-то до Одеси їхав, зараз заскочу на вокзал, як не буде поїзда, то я тоді точно до вас, наберу, розповіси, як добратись. Ну давай, дякую!

Так, один варіант є. З поїздами не вигоріло: наступний до Одеси аж вранці. Ну, може після вечірки у Натахи якраз… Хоча… 

Є одна гарна річ у Дніпрі: автовокзал. Він розташований поруч із залізничним, і виглядає футуристично, або принаймні ретро-футуристично — моє архітектурне серце радіє кожного разу. Вирішую зайти, може буде якийсь автобус?

— Кривий Ріг! Кому на Кривий Ріг?!

— Вибачте, а до Одеси якісь автобуси є?

— До Одеси? Звісно, он якраз зараз відходить маршрутка до Кривого Рогу, там пересядете!

— На що пересяду?

— Буде автобус з Олександрії, о третій ночі, ви саме встигаєте! Вранці будете в Одесі!

Двоє дівчат у касі, одна видно тут працює, тихіша, а увесь галас та ентузіазм — від іншої, представниці перевізника. Їй треба терміново забити пасажирами маршрутку, що відходить. Касирка пробує щось заперечувати галасливій дівчині, але та багато й швидко тараторить, і переконує подругу. Вони пробивають мені квиток до Кривого Рогу, біжу до маршрутки. Пара хвилин метушні — і ми вже виїжджаємо величною рампою з будівлі автовокзалу, ніби планетарний човник відчалює від міжзоряного крейсера. 

Автівка вирулює на вулицю. Вікна щільно завішено, щось видно лише у лобове скло. Раптом гучно бахає, і ще, і ще. Жінка всередині тихенько зойкає, чоловік її заспокоює: це ж Новий Рік наступив. Дивлюсь вперед: ми їдемо вулицею, обабіч якої ростуть високі дерева. Вони прикривають своїм гіллям небо над тротуаром, вузенька ділянка чистого неба — лише над центром дороги. Люди вибігають на центр, та заряджають феєрверки просто на роздільній смузі. Все навколо бахає, вулицю затягло димом, в якому мерехтять тіні людей, що перебігають дорогу прямо перед маршруткою. Водій лається та сигналить — і на довершення картини, сигнал у нього виє сиреною. Я кайфую з цієї феєрії. 

Виїжджаємо з міста, і авто опиняється в уже знайомому мені космосі. Тільки тепер він білий від снігу. Інших машин на трасі майже немає, ми обганяємо лише одиноку фуру. Здається, це знову та “Кока-кола”. В маршрутці тепло, і я нарешті засинаю.

Шербурзькі Парасольки

— Який автобус? 

— З Олександрії.

— Та не буде ніяких автобусів, кажу ж вам!

— Як це — не буде? Нам до Одеси треба!

— Усі рейси скасовано через сніг!

— Що ж нам робити?

— Ви в мене питаєте? Автобусів немає, станція не працює — старенька жіночка-чергова кутається в хутряний жилет. Серед ночі її розбудив стук у двері, з десяток розгублених пасажирів, що їх привезла якась божевільна маршрутка. 

— Слухайте, підемо до водія, домовимось, може він нас до Одеси відвезе? Скинемось грошима…

Схвальний гомін, йдемо до водія з пропозицією.

— Та ви що, показилися? Яка нафіг Одеса?! На мене дружина чекає…

— Слухай, ну нас теж чекають. Ми заплатимо.

— Та ні за які гроші!

Ініціатор розмови, високий чоловік у хутряній шапці, оглядає решту пасажирів, щось підраховує:

— Дві тисячі? — шалені кошти на ті часи. Тепер вже водій починає щось рахувати в умі:

— Ні, це ж Одеса! Триста кілóметрів!

— Дві пʼятсот?

— Та ні, ну що ти кажеш, Новий Рік, я втомлений вже, мене дружина в ліжку чекає…

Але здоровань вже зрозумів, що питання лише в ціні, і треба лише сторгувати таку суму, щоб решта пасажирів погодилися. Щоправда, я з цієї формули вже випав: в мене таких грошей немає. Ну, може і є, але ж ще тиждень потім в Одесі що робити, безхатькувати?

Повертаюся до будівлі автостанції. Кілька пасажирів ще сперечаються із черговою, врешті вона каже:

— Автобусів не буде, але хто хоче — можете зайти всередину, почекати до ранку — і відступає від дверей.

Я хапаю своє барахло, і перший заходжу. Йду у дальній кут, влаштовуюся на сидінні, розчохлюю гітару, й починаю тихенько перебирати струни. Сну немає. Почекати кілька годин до ранку, в теплі та спокої — це для стопщика розкіш.

Згодом галас біля дверей стихає, натовпу всередині станції не чутно: видно, таки зійшлися в ціні з водієм. Я не те щоб гарно граю на гітарі — але з музичної школи памʼятаю кілька пʼєс, які можна тихесенько перебирати пальцями, їх і ганяю по колу. Раптом чую схлип.

Ні, не здалося. Ще один, і ще. Дограв пʼєсу, озирнувся: у величезному темному залі крім мене лише одна маленька жіноча фігурка, сидить боком до мене. Вона як метелик: сіла ближче до світла вітрини якогось кіоска. Чергової немає — мабуть, пішла собі спати. В цей час дівчина знову схлипує, її плечі трохи смикаються. 

Зітхаю, лізу в рюкзак. Коли виїжджав з Харкова, я думав, що приїду на свято якраз ближче до півночі, у червоному ковпаку, і роздам усім подарунки. Пробіг хутко по секондах, скупив які були мʼякі іграшки, та й набив ними мішок. Ну ось, стане в нагоді… Намацав, дістав — якась стрьомна макака, ну її. Були ж кращі… О, ведмедик сумний, піде.

— Доброї ночі! Це вам. З Новим роком! — торкаюся плеча дівчини й простягаю їй пухнастого ведмедя. Вона обертається так, ніби не чула моїх кроків у тиші автостанції. Дивиться на мене великими заплаканими очима, хапає іграшку. Потім обіймає мене. Я не знаю, що робити, незграбно плескаю її по плечах. Нарешті вона відстороняється — але міцно тримає цього дурного ведмедя, притискаючи його до грудей:

— Дякую! Вибачте, я тут розплакалась, як дура… — відсуває вбік невеличку валізку, щоб я міг сісти поруч.

— Та що ви, це ж ви не навмисно.

— Та куди там навмисно! Я трималася, але коли ви ту мелодію заграли, то вже мене розчулили.

— Яку мелодію?

— Ну, зі старого кіна… Бачите, в мене хлопець теж на гітарі грав, і якраз цю мелодію, дуже красиво… — знову схлипує і сильніше стискає іграшку.

Я швидко перебираю свій небагатий репертуар:

— “Шербурзькі парасольки”? — киває головою.

— А де він, той хлопець? — хрін його зна, думаю, може помер?

— В Києві… я від нього пішла. 

— Оце так! Давно?

— Сьогодні.

— Що? Ви з Києва їдете?

— Так, у Нікополь, до мами. — ще раз схлипує, потім якийсь час сидимо тихо, вона гладить ведмедяче вухо пальцями, заспокоюючись.

— Бачите, я така дурепа, така дурепа, як в книжках. Зустріла хлопця, закохалася, потім йому запропонували гарну роботу в Києві, він мене із собою запросив, ну ми й поїхали… Я навчання кинула через нього. Потім йому якась жінка почала надзвонювати, він казав, що це сестра. А сьогодні… Чи це, мабуть, вже вчора — вона прийшла до нас. Ну, я думаю — сестра, та й годі, хоча ми вдвох збиралися святкувати… А вона мені й каже: дура ти, яка я сестра, я його дівчина, вимітайся звідси. А він.. Він сидить і мовчить. Мене як у колодязь кинули, я нічого не памʼятаю, здається, впала, свідомість втратила. Він швидку викликав, лікарі приїхали, подивилися, сказали, все добре. А яке там добре, в мене ніби світ рухнув, я не можу зрозуміти — як це? Стільки часу брехав мені? Казав, що любить?

— Жах… — я не знаю, що можна ще сказати. Історія ніби з дешевої мелодрами. 

— А що та жінка?

— Вона пішла кудись, поки лікарів не було, але потім повернулась. І вони цілувалися! То я зібрала якісь речі, їх в мене трішки було, та й побігла на вокзал.

Вона трохи мовчить, тискає ведмедя, занурюючи тонкі пальці у його синтетичне хутро. В залі очікування висить оксамитова тиша. Продовжує:

— Доїхала поїздом до Дніпра, потім ми з вами однією маршруткою їхали, а тут… Цей величезний темний зал, і ваші мелодії — я вже не витримала…

До ранку ми розмовляємо. Вона розповідає про себе, про Нікополь, як їй було стрьомно і незграбно в Києві, але вона це терпіла заради хлопця, підробляла продавчинею. Потім я ділюся, як колись кинув усе, і втік до Одеси з двадцятьма гривнями та паспортом у кишені — заради дівчини. Як потім відновився в універі наступного року… Вона каже, що теж спробує відновитися на навчанні.

О шостій заспана чергова виходить до зали очікування, та відмикає двері. Рух автобусів відновили, наступний до Нікополя буде о третій дня, а до Одеси — аж ввечері. То я вирішую їхати на залізничний вокзал. Там ще пів дня вештаюсь, трохи спілкуємось з якимось душним неформалом, нарешті підходить мій поїзд. До Одеси він має прибути о третій ранку, безжальний час, не можна до людей ломитись в таку годину. Тому в Миколаєві, ввечері, я виходжу — щоб мотнутися на автостанцію. Зазвичай маршрутки ганяють звідти до Одеси години за півтори. Але не в Новий Рік. Автостанція пуста, глуха, темна. Їду назад на вокзал, в маршрутці сидить Дід Мороз. Довгий біло-сріблястий каптан, хутряна шапка, зірка, борода, посох… Угашений “в дрезину”, стояти рівно не може, благо що машина майже пуста.

Якраз встигаю на наступний одеський поїзд.

*** 

О пʼятій ранку дзвоню у двері величезної дореволюційної квартири в центрі міста. Відкриває подруга, сідаємо на кухні, пʼємо каву. Я намагаюся розповісти усю цю історію, виходить дуже сумбурно.

— Ти маєш написати великий гарний пост у ЖЖ про це все — каже, посміхаючись.

— Та я тобі розповісти складно не можу, який пост…

— Почекай. Потім слова складуться.

Склалися… Сімнадцять років по тому.