Мама цьомнула Катрусю в носик, прошепотіла: "добраніч, люба" — погасила світло й вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Катя відкрила одне око. Мляве світло нічника трохи відсувало темряву від ліжка, але дівчинці все ж було лячно засинати самій у кімнаті. Вона впевнилася, що навколо нікого немає. Іграшки спокійно сиділи по місцях — Катруся пишалася тим, як гарно вона прибралася перед сном. Наче все спокійно. Катя рішуче заплющила очі, стисла улюблене плюшеве жабенятко й чесно спробувала заснути.
Коли сон майже здолав її, дівчинка почула слабкий шурхіт з-під ліжка.
Очі в мить відкрилися — нічник справно висвітлював усі знайомі речі, нічого незвичайного не було видно. Катруся уважно дослухалася до нічної тиші: їй здалося навіть, що її вушка виросли великі, наче в полохливого кроля — але знову було тихо.
Катеринка дуже боялася чудовиськ. Їй було вже п'ять років і в цьому солідному віці вона вже знала, що чудовиськ не існує: ані під ліжечком, ані в шафі. Ну, вона знала це вдень, коли було світло. Але вночі, в темряві, вона ніби ставала меншою і вигадки здавалися такими справжніми!
Дівчинка лежала, дослухаючись, і трохи згодом знову почула шурхіт, й теж наче з-під ліжка.
Вона натягнула ковдру на голову, й забилася глибше, туди, де вигадані чудовиська її не дістануть.
Ковдра була велика, й ліжко було велике, а дівчинка — маленька, і їй здавалося, ніби вона ховається у якійсь норі чи печері.
Раптом Катруся побачила тоненький промінчик світла вглибині своєї "нори" - що б це могло бути? Вона проповзла трохи вперед, і світла стало більше. Ковдряна печера розширилася: дівчина сиділа на ліжку, не торкаючись ковдри, що здіймалася над її головою, наче стеля якоїсь зали. Світло лилося ніби нізвідки, і його було достатньо, щоб бачити її стіни. “Оце так, — подумала Катруся, — непогане укриття!”
Дрібний тупіт — ту-па-ту-па-ту-па-туп — почувся з темного кута печери. Дівчинка повернула голову й побачила щось, схоже на червону пухнасту мишу на шістьох лапках. Кожна лапка була взута у маленький чобіток, і ті чоботи тупотіли, поки маленьке створіння швидко пробігло повз Катрусю, і зникло в темряві. Каті було цікаво — куди це побігла "миша"? - й вона рушила слідом. Ще трохи — і печера збільшилася настільки, що в ній вже можна було ходити пішки.
Ззаду почулися шурхіт і шльопання чиїхось лапок. Катеринка не здивувалася, побачивши барвисту ящірку, що бігла печерою в тому ж напрямку, що й "миша" раніше. Ящірка мала високий блакитний гребінець від голови до хвоста, а шкіра її була смугаста, як в зебри, рожево-синя.
Пробігаючи повз дівчинку, ящірка на мить зупинилася і подивилась на неї. Потім схилила голову на бік, лукаво підморгнула одним оком — і побігла далі. Але не встигла вона зникнути в темряві, як ззаду почулося биття крил. Велика біла сова з жовтими очима та в синьому капелюсі пролетіла слідом.
Цікаво, куди ж поспішають усі ці дивні створіння? Катруся швиденько пішла в тому ж напрямку. Згодом печера розширилася ще більше і дівчинка опинилася у великій підземній залі. Деінде на стінах та підлозі печери росли купки блакитних та рожевих кристалів, що давали слабе світло. Великі жовті квіти, що росли то тут, то там, також світилися. Всюди були розкидані кам'яні брили, вкриті товстим шаром м’якого моху. Серед них та на них ходили, стояли, сиділи та лежали найрізноманітніші істоти.
— Привіт! Я не бачила тебе тут раніше, як тебе звуть? — Катя обернулася на голос, і побачила ту саму білу сову в блакитному капелюсі.
— Добрий день! — привіталася вона, — Мене звуть Катя.
— Дуже приємно, а я — Марина! Вперше тут?
— Так... — відповіла дівчинка, — А де це — "тут"?
— Ну, в цьому Місці, — сова змахнула крилом, обводячи печеру, — Ми тут збираємось, бо це — гарне місце.
— А хто "ми"? Хто тут збирається?
— Ми — ті, кому потрібне гарненьке затишне містечко, щоб поспілкуватися з друзями та відпочити. Підемо, я тебе з усіма познайомлю.
Сова обійняла дівчинку крилом, і повела в бік компанії, що стояла поруч. Це були великий пес з довгими вухами, у зелених клітчастих штанях та жилеті, якийсь невиданий пухнастий птах з великим дзьобом та на довгих чаплячих ногах, і гном у червоному ковпаку.
— Це — Рудольф, — сова кивнула псу в зелених штанях, — він справжній джентльмен. Рудольф при цих словах вклонився так низько, що довгі вуха торкнулися підлоги:
— Дуже приємно! Як поживаєте? — спитав він.
— Чудово, дякую! — Катруся була чемною дівчинкою — Мене звуть Катя і мені теж дуже приємно!
— Це — Коді, він трохи буркітливий, але насправді дуже добрий, — продовжила сова знайомство, вказуючи на гнома.
— От ще, буркітливий, — буркнув гном, — Скаже ще... Добрий день!
— А це, — сова вказала на пухнастого птаха, — Урлюк — принаймні, ми вважаємо що це його ім'я. Він іноземець і ніхто не розуміє його мову.
— Курли-улри-тюрлю-мурлю! — прокурликав птах присідаючи на своїх довгих ногах. Катруся зрозуміла, що це — вітання й привітно кивнула птаху:
— Добрий день! Дуже приємно!
Сова повела дівчинку далі, до великого каменя, вкритого м'яким мохом. На ньому звернувся кільцями великий пітон — чи два пітони?
— Це — Семен, двоголовий пітон, — пояснила сова, — він дуже втомлюється на роботі, і приповзає сюди відіспатись.
Семен відкрив одне око на одній зі своїх голів і подивився їм на Катрусю. Катя помахала йому долонькою і пітон знову заснув.
Далі сова Марина відвела Катеринку до купки каміння, на якому розсілася ціла компанія маленьких шостилапих "мишей" — родичів того, першого створіння, що його Катруся побачила у печері. Всі вони були пухнасті, мали блискучі оченята-бусинки, та були різних кольорів. Розсілися вони у строгому порядку: внизу червоні, над ними помаранчеві та жовті, ще вище зелені, і вище за всіх — сині.
— Це — хоромиші, вони співають хором, — промовила Сова тихенько. — Зараз поки що тільки готуються, не будемо їм заважати.
І дійсно: хоромиші почали розспіватися. Першими червоні затягнули свою низьку ноту:
— Ду-у-у-у-у-у…
— Фо-о-о-о... — підхопили помаранчеві.
— Ха-а-а-а... — вторили їм жовті.
— Те-е-е-е-е... — виводили зелені вищими голосами.
— Мі-мі-мі-мі-мі! — тоненько запищали сині.
Катруся трохи постояла, слухаючи хоромишачу розспівку, потім сова повела її далі, у центр печери. Тут було невеличке озерце, посеред озерця — острів, на якому сиділи двоє білих пухнастих котів у піратських капелюхах-трикутниках. В кожного з них очі були різних кольорів, одне жовте, інше — блакитне. Вони уважно стежили за тим, як сова та дівчинка наближаються до них.
— Тут у нас море — ну, ми його так називаємо, бо справжнім піратам потрібно море. Пірати в нас — Піт, Джек, та Аристофан.
Коти широко посміхнулися дівчині:
— Піт, до ваших послуг, мем! — сказав кіт, в якого блакитне око було зліва, й підняв капелюха.
— Джек, міледі, честь для мене! — сказав той, що мав праве блакитне око, й вклонився.
— Дуже приємно! — сказала Катруся, — Але де ж Аристофан?
Острів, на якому сиділи коти, ворухнувся, захитався, нахилився — коти вчепилися в нього пазурами, щоб не звалитись. "Острів" ще трохи підійнявся — і з нього висунулася голова — це була величезна черепаха!
— Вітаю вас, панно! — промовив Аристофан, — Ці юні хулігани весь час кудись поспішають, а мені за щастя подрімати на мілководді.
— Чи не небезпечні ці пірати? — спитала Катруся тихенько, коли вони з совою пішли далі. — В них такі гострі пазури, чи не нашкодять вони, наприклад, хоромишам?
— Що ти! — вигукнула сова, — тут ніхто нікому не робить лиха. Печера — це наше місце відпочинку та спілкування з друзями. Ті, що могли б вчинити якусь шкоду, просто не зможуть знайти сюди дорогу — така вже магія цього місця.
Вони підійшли до рівної круглої галявини, вкритої мохом. В центрі лежав білий ведмідь, поруч стояли кілька банок з фарбою. Ціла купа різноманітних дрібних створінь занурювали у фарбу свої лапи та хвостики, і старанно розмальовували ведмедя.
— Це — Богдан, — сказала сова, — він на все готовий заради мистецтва, і кожного дня приходить сюди, щоб малеча розмалювала його яскравими фарбами. Потім він фотографується, змиває фарбу, й наступного дня усе повторюється. В Богдана вже ціла валіза фотографій. Раз на рік ми влаштовуємо в печері виставку.
— Привіт! — ведмідь Богдан підморгнув Катрусі — Хочеш теж помалювати?
Звісно ж, Катя хотіла! Сова лишила її з Богданом, і вона розмалювала йому цілий бік, бо дуже любила малювати фарбами.
Потім, коли сеанс малювання було закінчено, всі пішли слухати спів хоромишей — вони як раз закінчили розспіватися. Співали вони чудово, дехто з малечі, з тих, що розмальовували ведмедя, навіть заходилися танцювати.
Після концерту джентльмен з довгими вухами Рудольф читав вірші, а потім коти-пірати розповідали про свої пригоди. Катруся вже дуже втомилася, тому навіть не запам'ятала, в який момент вона заснула, згорнувшись калачиком на м'якому моху.
Прокинувшись вранці, Катя першим ділом полізла з головою під ковдру — але там не було ані печери, ані хоромишей, ані сови Марини. Весь день Катя ходила задумлива, але нікому нічого не розповіла. Лише спитала в мами, чи є такі співочі звірятка, хоромиші, насправді. Мама посміхнулася і відповіла, що ніколи таких не бачила, але можна взяти тата, піти з ним до зоопарку, й там пошукати.
Ввечері, ледь мама вийшла з кімнати, дівчинка полізла під ковдру шукати печеру — але нічого не знайшла. Ковдра була лише ковдрою. Тож, Катеринка вирішила, що це був просто сон, закрила очі й спробувала заснути.
Але пройшло кілька хвилин і її розбудив дрібний тупіт: це хоромиші поспішали на концерт.
Comments