top of page
Search
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Місто брехунів

Updated: Sep 23, 2023

В одному місті усі жителі брехали одне одному, як скажені. От йде, наприклад, ґаздиня ринком, та й питає в молочника: “Чи свіже молоко?”. Якщо той відповість “Так, вранішнє!” - то ґаздиня пройде повз, бо їй одразу ясно: вчорашнє молоко, не свіже. А от якщо відповість молочник: “та ні, тільки на сир і ладне” — от тоді можна брати.

Якось мер того міста попросив в громадян гроші, щоб побудувати собі новий будинок. Громадяни подумали, що, мабуть, він бреше, і насправді зробить за ті гроші щось корисне, й надавали йому, хто скільки міг. Але мер виявився той ще фрукт: він придбав собі на усі гроші яхту, та на ній втік з міста.

То ж, як бачите, важко жилося мешканцям того міста, нікому не можна було вірити.

Одного разу, чаклун, що жив сам по собі неподалік, на високій горі, вже років триста, вирішив випити кави вранці. Він налив каву у кавник, молоко у молочник, взяв свою улюблену чашку, поставив усе це на тацю, взяв її, та пішов на веранду. В цей час, десь на іншому кінці світу, подружжя чаклунів, з якими він колись навчався у школі магії, передивлялися свої старі фотографії. Вони побачили на фото нашого чаклуна, і стали згадувати, як його звуть.

А річ у тім, що коли хтось згадує чаклуна, і особливо — якщо це інший чаклун, на того, кого згадують, нападає страшне чхання. От і наш чаклун, як чхне! І весь його улюблений сервіз розлетівся на всі боки, та побився о кам’яну підлогу на друзки.

Наш чаклун дуже розсердився. Спочатку він спробував згадати, хто б з його знайомих міг його згадувати, й світом прокотилася невеличка чхальна епідемія. А потім він вирішив, що той сервіз все одно йому досить набрид за останні три століття, і пішов до найближчого міста за новим.

Перше, що трапилося із чаклуном у місті — на нього майже наїхала кобила з возом, він ледве встиг відстрибнути, і впав на тротуар. А все через те, що він спробував перейти вулицю на зелене світло: в місті брехунів навіть світлофор брехав, і люди переходили вулицю тільки на червоне, якщо їм дороге було їх життя.

Потім чаклун дві години кружляв містом, намагаючись знайти ринок — всі, в кого він питав дорогу, відправляли його у протилежному напрямку.

Врешті-решт, орієнтуючись за сонцем — хоча б воно не брехало, бо світило усім однаково, і цьому місту, й усім іншим людям — знайшов-таки ринок, і відшукав там крамницю кераміки. В крамниці він дуже довго спілкувався із продавцем, той весь час виносив йому не той товар, який було треба, називав неправильну ціну — так що чаклун ледь не перетворив продавця на жабу. Але стримався, придбав новий гарненький сервіз, розрахувався, вийшов на вулицю, й, втомлений від пригод, перенісся до дому за допомогою магії. Вдома він відкрив пакунок — і знайшов в ньому чотири грубі глиняні миски замість свого нового гарненького сервізу.

Того вечора мешканці міста дивилися на гору, на якій жив чаклун, й дивувалися — чому її вкрила така чорна хмара, й чому так і сяють навколо неї блискавки?

А вранці в них почали рости вуха.


***


Жителі міста досить швидко розібралися, що вуха в них ростуть, коли вони брешуть, і якийсь час у місті запала тиша: люди взагалі боялися казати будь-що, до того ж зовсім забули, як говорити правду. Але мовчки довго не проживеш, і люди потроху почали розмовляти знову, дуже обережно, намагаючись не брехати. Все одно, у всіх жителів вуха вже виросли досить великі, бо раніше брехали усі — але ніхто не хотів вуха, як в кроля, чи, навіть, як у слона.

То ж, люди почали пристосовуватись до нового життя. Спочатку люди стидалися своїх вух, але згодом з’явилося багато спеціальних вушних прикрас — різноманітні стрічки й банти, квіти, кольорові чохли на вуха, не кажучи вже про сережки й кліпси. Ті, в кого було дуже багато важких прикрас, і чиї вуха під цією вагою обвисали, навчилися прив’язувати до вух повітряні кульки з гелієм, чи підпирали вуха витонченими підпірками.

З’явилися спеціальні тренажери для вух — там люди могли тренувати вушні м’язи, щоб їх вуха стирчали вгору, навіть коли були навантажені прикрасами.


Найповажніші люди міста — юристи, банкіри та чиновники — елегантно зав’язували свої вуха, обертали їх навколо шиї чи талії, носили згорнутими у спеціальних сумках. Казали, що новий мер ніколи не вкривається ковдрою — йому достатньо загорнутись у свої вуха, щоб не замерзнути навіть самої холодної зимової ночі.

Перукарі навчилися робити спеціальні зачіски, що підтримували вуха, а також фарбувати вуха у різні кольори, і навіть наносити на них візерунки хною.

Згодом один лікар почав пропонувати послуги із хірургічного вкорочення вух, кажучи, що це абсолютно безпечно і зовсім не дорого. Але люди ставилися до його послуг з обережністю, бо власні вуха в нього були обрізані дуже коротко, як він казав, “в рекламних цілях”, і ніхто не знав, чи він бреше, чи ні. З часом, люди вже зовсім звикли до великих вух, і навіть почали вважати їх ознакою заможності та поважності — і невдовзі хірург збанкрутував.


Десь через рік наш Чаклун подумав, що варто було б завітати до міста, яке він своїм вушним закляттям спробував вилікувати від брехні, щоб перевірити, чи вдалося це йому. На околицях жили мовчазні люди, з трохи більшими — але не дуже великими вухами, й спочатку Чаклуну здалося, ніби його ідея спрацювала. Але чим ближче він підходив до центру міста, чим багатшими ставали будинки, тим більше він бачив красунь з вухами, увитими стрічками й квітами, та поважних осіб у вушних шарфах чи навіть поясах. Коли він побачив мера міста, за яким йшли двоє служок, та котили його вуха складеними у спеціальних тачках, він дуже розлютився, дунув, плюнув, обернувся три рази навколо себе — й зник кудись, залишивши по собі лише хмарку диму. В той же момент вуха всіх мешканців знову зменшилися до нормального розміру, і ніколи більше не росли без природних причин. І чаклуна того ніхто в місті більше ніколи не бачив.

7 views0 comments

Recent Posts

See All
bottom of page