Сталася ця історія в Німеччині, на батьківщині великого казкаря Вільгельма Гауфа, в ті часи, коли це була країна чарівних лісів і прекрасних замків. Один із них, замок Лебединих Веж, стояв на пагорбі, посеред дивовижного лісу. Жив у тому замку веселий і добрий граф Гуляйдух (німецькою його імʼя вимовлялося як Фрьохліхзеле, але ми не будемо мучити наших читачів незвичними словами).
Ліс навколо замку був такий красивий, що граф Сильноручко, мешканець сусідньої Нічної фортеці, страшенно заздрив Гуляйдухові.
Здавалося б — як можуть відрізнятись два ліси, що ростуть поруч (їх розділяла лише річка Стрімкозоряна — не дуже широкий, але стрімкий та звивистий потік)? Ті ж самі дуби та в’язи, ті ж самі кущі, квіти — і живуть у лісах однакові зайці та лисиці, олені та борсуки. Що вже казати про птахів, для яких річка не є перешкодою — для них це мав би бути один великий ліс.
А от ні. Біля замку Лебединих Веж дерева були вищі та зеленіші, колючих кущів було менше, квіткових полян — більше, та й квітів самих, здавалося, було більше видів — точніше, ті самі квіти росли більшими, квітли довше та буяли більшою кількістю барв. Чомусь птахи прилітали співати свої чудові пісні саме в цей ліс, у ньому ж прогулювалися олені з більшими та красивішими рогами.
Граф Гуляйдух обожнював гуляти своїм лісом — але ніколи не влаштовував полювання: завжди було шкода звірів. Казав, що “лисяча шубка найкраще пасує лисиці”. Через це інші дворяни вважали графа диваком і кепкували з нього. Але Гуляйдухові то було байдуже.
Граф Сильноручко, навпаки, часто влаштовував полювання в своєму лісі та завжди запрошував інших дворян, за що ті його дуже поважали. Полювання завжди виходили веселі та шумні, але відчуття тріумфу графа завжди було трішечки попсоване неможливістю полювати в сусідньому Лебединому лісі.
Одного разу, під час особливо веселого полювання, мисливці виїхали на берег річки та побачили на іншому березі — тобто вже в Лебединому лісі, де полювати було заборонено — красивого оленя з великими гіллястими рогами. Гості були в такому азарті, що один із них пустив стрілу — і поцілив. Поранений кинувся тікати в глиб лісу, і оленя побачили слуги Гуляйдуха. Невдовзі графи зустрілися на межі своїх володінь — на мосту через Стрімкозоряну — та дуже посварилися. Гуляйдух був украй обурений тим, що на його землі, де було заборонене полювання, гості сусіда підстрелили оленя. А граф Сильноручко виказав сусідові все наболіле, що про нього думав — мовляв, той слабак і має дозволити полювання в своєму чудовому лісі. Чоловіки ледь не кинули один одному перчатки — що означало б війну, але, на щастя, було літо, тож обидва не одягали рукавичок. Чи, може, вони таки розуміли, наскільки війна — погана та небезпечна справа? То нам уже залишається тільки гадати.
Так чи інакше, але Сильноручко поїхав із цієї зустрічі дуже засмучений та розлючений. Він гнав коня так, що слуги відстали від хазяїна, а сам він десь повернув не туди — і заблукав у своєму ж лісі. Три години шукав шлях додому, заглиблюючись у середину ліса все далі. Врешті-решт виїхав на галявину, яку з усіх боків обступили старі, темні, покручені дуби майже без листя. Посеред галявини стояла така сама темна та стара, така ж ніби покручена хатинка. Вечоріло, а у віконці горіло світло — тож граф зліз із коня та підійшов до дверей.
***
В цей час Гуляйдух повернувся до свого замку та сів їсти. Граф наказав улаштувати святкову вечерю, щоб перекрити відчуття суму й обурення через те, що сталося. Музики заграли веселі мелодії, придворні сміялися та танцювали, тож граф скоро забув про цей прикрий інцидент.
А поки в замку Лебединих Веж буяли веселощі, в лісі почалися свої таємні вечірні справи. Так-так, Лебединий ліс мав власну таємницю — недарма він був настільки кращій за сусідній Нічний ліс. Коли спадала темрява та люди вже не бачили, що коїться під могутніми деревами, назовні виходили дивні створіння. Схожі на нас, але настільки менші, що звичайний черевик був для них неначе човен. Істоти мали гострі вуха та зелені очі, і якби ми з вами побачили цих створінь, ми б назвали їх ельфами. Але от із цим як раз була проблема: ельфи не хотіли, щоби люди бачили їх. Поверх одягу носили спеціальні жилети: з одного боку зелені, з іншого — помаранчеві. Коли поруч були люди, ельфи носили жилети зеленим назовні, тож у лісі були в такому вигляді майже непомітні. Коли ж людей не було, ельфи вивертали жилети помаранчевим назовні — щоб краще бачити одне одного — та бралися до роботи.
Так, роботи вистачало, бо ельфів було небагато, вони були маленькі, а ліс — великий, і, власне, робота ельфів у тому й полягала, щоб доглядати за лісом.
Як же вони це робили? Ну, слухайте.
Кожного вечора ельфи співали деревам колискову, щоб ті краще спали й уві сні росли вищими та сильнішими. Для цього в ельфів були спеціальні музичні інструменти — арфи, флейти та скрипки.
Інші ельфи сідали на бабок і літали понад квітковими галявинами, керуючи зграями метеликів, що переносили пилок із рослини на рослину — так ельфи малювали цілі картини з квітів. Люди цього не знали, бо рідко лазять по деревах у лісі, але якщо залізти на високе дерево, що росте над квітковою галявиною, то, дивлячись згори додолу, можна побачити справжню картину, яку з квітів склали ельфи.
Ще одна група ельфів займалася доглядом за тваринами: чистили пір’я птахам і голки їжакам, натирали чарівною олією роги та копита оленів, розчісували лисиць — кожен житель лісу отримував свою порцію уваги та пестощів.
Того вечора ельфи-ветеринари були дуже зайняті, бо мали терміново дістати з пораненого оленя стрілу та лікувати його рану. Але врешті-решт усе вдалося добре — бо ельфам завжди все вдається добре, інакше вони б і не впоралися з таким великим господарством, як Лебединий ліс. І пацієнт невдовзі одужав.
***
Тепер, коли ми вже знаємо таємницю дивовижного лісу, повернімося до втомленого, засмученого та розлюченого графа Сильноручка, який щойно відчинив двері маленької хатинки десь у глибині свого лісу. І що ж там побачив? Спочатку — нічого, бо всередині було повно диму. Дворянин закашлявся та тоді почув скрипучий старечий голос:
— Заходь, заходь, графе, обережно, сідай-но сюди. Бачу: втомлений, засмучений — то ось тобі глечик свіжого глінтвейну, що зніме втому та припинить смуток. Пий та слухай уважно.
Сильноручко сів на лаву, взяв глечик, що з’явився перед ним — з посудини здіймалася густа ароматна пара; пригубив, а тоді придивився до старої жінки, що випливла з клубів пари та диму. Вона мала сиве скуйовджене волосся, довгий кривий ніс гачком, величезну бородавку на підборідді та великі чорні очі, в глибині яких не можна було роздивитись нічого. Дворянин чув якісь плітки про відьму, що живе десь всередині лісу — але ніколи не сприймав їх серйозно, бо був дорослою солідною людиною. А дорослі солідні люди, як відомо, не вірять у відьом, чаклунів, тролів, гоблінів, ельфів, гномів, закляття, прокляття та іншу маячню на кшталт гомеопатії чи комунізму. Вочевидь, Сильноручко помилявся — ось вона, відьма. Мабуть, варто послухати.
— Слухай, графе, бо смуток і злість твої походять від заздрості, а заздрість — від несправедливості та нерозуміння. Несправедливість ти маєш здолати сам, і в тебе це вийде — якщо я допоможу тобі здолати нерозуміння того, чому ж твій ліс гірший за Лебединий, хоча й відділяє ці два ліси лише маленька річка.
І відьма розповіла Сильноручкові про ельфів, що живуть у сусідньому лісі.
— Що ж мені з ними робити? Як заманити ельфів до себе?
— Заманити? Ох, графе, ніяк не заманиш, бо це ж ельфи — розумні та самі собі господарі, їх не спіймаєш, в клітку не посадиш. Де хочуть — там і живуть, а жити в лісі, де полюють на звірів, вони не захочуть ніколи.
— Що ж тоді? Я не можу припинити полювання, як той слабак Гуляйдух, усі інші дворяни мене зневажатимуть.
— Твоя проблема — твоя заздрість, графе, але ж заздрість можна вгамувати двома способами: або отримати бажане, або відняти його в того, кому ти заздриш.
— Відняти ельфів? Ти ж сама казала, що їх не спіймати…
— Графе-графе, не ельфам ти заздриш, бо що користі тобі, мисливцю, від ельфів? Заздриш ти сусідському лісові, а от ліс уже відняти якось можна.
— Як же я можу відняти цілий ліс? Вирубати його? Спалити? Але Лебединий ліс — то власність Гуляйдуха, графа Лебединих Веж. Якщо я так зроблю — буде війна, а війна — це дуже погано.
— Але ж ти, графе, можеш зробити так, щоб ельфи пішли. А це не так уже й складно — треба лише вполювати короля ельфів. То їдь завтра вранці в сусідський ліс. Ось тобі чарівна хустина: одягнеш на шию — зможеш бачити ельфів, а вони тебе не побачать. Як спитає тебе твій сусід чи його слуги, що ти там робиш — відповідай, що не полюєш на жодного звіра чи птаха. І це правда, бо дичина твоя, графе — король ельфів, а він не звір і навіть не птах, тож ти не збрешеш, і честь твоя графська буде збережена.
З цими словами відьма простягнула гостеві свою шовкову хустину. Сильноручко допив глінтвейн, поставив глечик на стіл, узяв хустину — роздивитись. Аж відьма як схопить пустий глек і як вдарить ним графа по чолу — той і впав без свідомості.
Прокинувся Сильноручко — лежить він на траві, сонце сяє, а поруч — ось вона, рідна Нічна фортеця. Думав уже, відьма примарилась, але дивиться — в руці шовкова хустина, та сама, відьмівська. Підвівся граф, узяв коня — а той теж тут, поруч стоїть, чекає на пробудження хазяїна — та пішов у свій замок.
Увесь день думав Сильноручко, чи то примарилось, чи було насправді, чи варто ловити короля ельфів, чи все це дурниці. Вночі теж майже не спав — тільки закриє очі, аж тут відьма сниться: “Король ельфів, графе! Твоя дичина — король ельфів, не звір, не птах, не риба, не квітка!”
То вранці дворянин зібрався, як на полювання, пов’язав відьмину хустину на шию, наказав слугам залишитись удома та поїхав до Лебединого лісу. Тільки-но переїхав міст через Стрімкозоряну — зустрів слуг графа Гуляйдуха, яким їх господар наказав дивитись уважно, чи не приїде Сильноручко полювати.
Але той відповів, як відьма вчила:
— Клянуся своєю графською честю: не буду полювати я в цьому лісі ані звіра, ані птаха!
І слуги пропустили гостя.
***
Два дні граф Сильноручко блукав Лебединим лісом. Ельфів-то побачив майже одразу — вони здалися чоловікові досить смішними та безвинними створіннями. Але ж йому треба було вполювати не будь-кого, а короля. То за два дні дворянин вистежив, з якої частини лісу всі ельфи розходяться по своїх справах і куди потім повертаються — і вирішив, що, мабуть, десь там має бути й король.
І справді: ввечері третього дня, коли впала темрява, граф побачив великий загін ельфів із музичними інструментами, а серед них — одного, на цілу голову вищого та в золотій короні, зі золотим саксофоном. На саксофонах Сильноручко не дуже знався, а от корону впізнав і вирішив, що це і є король ельфів, графова дичина. І рушив тихенько за ельфами — ті людину не бачили, як і казала відьма, завдяки чарівній хустині.
Невдовзі великий загін музикантів розділився на кілька груп, і кожна злетіла на гілки свого дерева. Ельфи взяли свої інструменти та почали грати чарівну мелодію, таку красиву та ніжну, що навіть найстаріші дуби швиденько засинали під неї. Але дворянин не заснув — поліз по гілках дуба вгору, туди, де сидів король. А це було височенько, бо ельфи полюбляють такі місця, куди людям потрапити важко — навіть якщо думають, що людей поруч немає.
Граф поліз на дерево та вже заліз дуже високо, вже простягнув руку, щоб схопити короля ельфів — але припустився однієї помилки. Ельфи-то чоловіка не бачили, дуб теж не бачив, бо де ви зустрінете дуба з очима? Отож. Але дуб людину відчув. Бо дерева завжди відчувають, коли по них хтось лізе. Коли лізеш обережно, це дереву приємно, як приємно твоєму татові, коли ти на нього залазиш. А от коли ти лізеш, як Сильноручко: незграбно, наполегливо, та ще й у чоботях із металевими набійками та шпорами, що дряпають кору — о, це деревам не подобається. Так і наш дуб — уже майже заснув, але відчув, що хтось на нього відчайдушно дряпається, зрозумів, що людина лізе до ельфів — а ті її чомусь не бачать. Дуб був дуже розумний, тож прийняв правильне рішення. Трохи поворушив своїми гілками, ніби вітер подув, та підсунув під ту гілку, де сиділи ельфи, іншу — дуже зручну на вигляд, але суху та гнилу всередині. Граф став на неї, під вагою гілка тріснула — і чоловік полетів на землю. Ледве кістки зібрав, добряче забився, дивиться — а ельфів поруч уже й немає.
Наступного вечора Сильноручко знову побачив короля ельфів, цього разу — в складі загону бабкових пілотів. Граф пішов за бабками, і коли вони почали керувати метеликами над квітковою галявиною, зняв капелюха та спробував ним впіймати бабку, на якій сидів монарх. Але й цього разу нічого не вийшло: ельфи людину не бачили, а от бабка — так. І дуже спритно ухилялася від графова капелюха, аж поки інші бабки не покликали комарів, шершнів, оводів, ос — усіх, хто тільки міг кусатися чи жалити. Як налетіла вся ця хмара на Сильноручка, як почала його їсти, пити та колоти — граф заволав і ну тікати. А кровожерлива хмара комах — навздогін! Врешті-решт пірнув чоловік у якесь болото, накрив голову капелюхом та й дихати боявся, аж поки день не настав.
Наступного дня дворянин був дуже злий, брудний, опухлий (очі після укусів перетворилися на дві вузенькі щілинки), шкутильгав, бо потягнув ногу при падінні з дерева, але вирішив-таки зробити останню спробу вполювати короля ельфів і помститися йому за всі свої страждання. Цього разу вистежив свою ціль у складі загону ветеринарів. Тихесенько, обережно-преобережно пішов за ними та вийшов до галявини, де зібралися звіри, яким потрібна була допомога ельфів — чи просто було приємно, коли пестять і чухають. Ельфи старалися на славу, над галявиною лунала мішанина зі задоволеного муркотіння, бурчання, попискування, сопіння та курликання.
Сильноручко поглядом знайшов короля, який саме знімав реп'яхи з вух якогось зайця. На графове щастя, це було біля краю галявини, то майбутній викрадач тихенько підібрався ближче. Чоловік уже зрозумів, що звіри його побачать, тож крався дуже обережно — тому вдалося підібратись майже впритул, адже граф був гарний мисливець і вмів ховатися від звірів.
Сильноручко простяг руку — і вхопив монарха! І відразу ж кинувся навтьоки. Біг з усіх ніг, що було духу — але звіри кинулися навздогін, бо любили короля ельфів. Ще б пак — звісно ж, ти любитимеш того, хто знімає реп’яхи з твоїх вух! То першим наздогнав графа як раз той самий заєць. Він кинувся чоловікові під ноги, й дворянин перечепився через тваринку — але миттєво підвівся та побіг далі.
Наступним Сильноручка наздогнав кабан. Це був не страшний величезний вепр із гострими, як бритва, іклами — ні, це був зовсім молодий кабанчик, зате дуже спритний. Це вже не заєць. Кабан з розгону напіддав графові понижче спини — чоловік полетів кульком, у нього луснули штани. В польоті мисливець трохи послабив руку, в якій стискав короля ельфів — той вже майже задихнувся, але тут на Сильноручка спікувала величезна сова та вихопила здобич, заразом розідравши ворогові руку та трохи — обличчя.
Граф уже второпав, що з полюванням діла не буде, та волів лише унести ноги — тому біг чимдуж до моста через річку Стрімкозоряну. Врятувавши короля ельфів, звіри вже не так палко переслідували злочинця — і він без пригод добіг до самого моста. Аж тут з’явився олень. Той самий, якого підстрелили графові друзі. Сильноручко його одразу впізнав по чудових великих рогах. А олень був дуже, дуже сильно злий на графа, тому розігнався, підчепив людину своїми прекрасними рогами та жбурнув прямісінько через міст — щоб мисливцеві до кінця життя запам’яталося, як його зустріли в Лебединому лісі.
І що, думаєте, це кінець? Аж ніяк. Адже король цієї країни дізнався, що васали сваряться через можливість полювання в лісах один одного та мало не почали війну. Жодний притомний монарх не хотів би, щоб його васали билися між собою. Тому король вирушив у дорогу, щоб самому розібратися.
Так сталося, що монарх зі світою отаборилися саме біля моста між графствами. І так збіглося, що в одного з придворних був день народження, і з приводу цього король встав, щоб сказати тост на честь свого вірного підданого. І саме в цей момент наш Сильноручко влетів на міст, підкинутий оленевими рогами.
Уявляєте, в якому вигляді був чоловік після трьох днів невдалого полювання? Побитий, пом’ятий, подряпаний, шкутильгаючий, все ще опухлий та брудний, як чорт. Увесь королівський двір стояв і дивився, як граф намагається підвестися на ноги. І монарх стояв і дивився, тримаючи келих. Запала довга дзвінка тиша.
Сильноручко спробував сказати “ваша величносте”, але вичавив із себе лише якесь невиразне бурмотіння.
І тоді король промовив:
— Мій графе-мисливцю. Наскільки я знаю, Гуляйдух, граф Лебединих Веж, не дозволяє в своєму лісі полювати ні на що, крім грибів. Скажіть, це гриби вас так віддухопелили?
І тут уже тиша вибухнула гиканням і реготанням — сміявсь увесь королівський двір. Правитель відвернувся від графа, і той, червоний, як помідор, поплентався додому, а в спину йому летіли регіт і жарти — дотепні та не дуже.
Відтоді Сильноручко жив у своїй Нічній фортеці сам, майже нікуди не виїжджав та більше ніколи не влаштовував гучних веселих полювань у своєму лісі, боявся — і справедливо! — що таке полювання буде веселим для всіх гостей, але не для нього: ті глузуватимуть та гигикатимуть за спиною хазяїна. Він намагався знайти в глибині лісу хатинку старої відьми — але марно. І вже більше ніколи не переходив міст через річку Стрімкозоряну.
А ще граф терпіти не міг гриби.
Гуляйдух же, дивак, що не любив полювання, жив у своєму замку Лебединих Веж, а навколишній ліс так і лишався найдивовижнішим із усіх тамтешніх лісів — бо ночами в ньому виходили ельфи в помаранчевих жилетах і наводили лад: співали колискові деревам, чухали вуха зайцям і вирощували чудові картини з квітів.
Comments