top of page
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Як граф Штаркарм короля ельфів полював

Updated: Sep 23, 2023

Замок Троймебург* стояв на пагорбі, посеред дивовижного лісу. Ліс був такий красивий, що граф Штаркарм**, який жив у сусідньому замку Дункельшлосс***, страшенно заздрив графові Фроххерцу****, що там володарював.

Здавалося б, як можуть відрізнятись два ліси, що ростуть поруч — їх розділяла лише річка Мондшайнбах***** — не дуже широкий, але стрімкий та звивистий потік. Ті ж самі дуби та в’язи, ті ж самі кущі, квіти — і живуть в лісі такі ж самі зайці та лисиці, олені та борсуки. Що вже казати про птахів, для яких річка не є перешкодою — для них це мав би бути один великий ліс.

А от ні. Біля замка Троймебург дерева були вищі та більш розкидисті, колючих кущів було менше, квіткових полян — більше, та й квітів самих, здавалося б, було більше видів — точніше, ті самі квіти росли більшими, квітли довше, та буяли більшою кількістю кольорів. Чомусь птахи прилітали співати свої чудові пісні саме в цей ліс, та в ньому ж прогулювалися олені із більшими й красивішими рогами.

Граф Фроххерц обожнював гуляти зі світою своїм лісом — але ніколи не влаштовував полювання, бо він був доброю людиною з веселим серцем, та йому завжди було шкода звірів. Він казав, що “лисяча шубка найкраще пасує лисиці” - за що інші дворяни вважали його диваком, і посміювалися з нього. Але графу то було байдуже.

Граф Штаркарм навпаки, часто влаштовував полювання у своєму лісі, і часто запрошував інших дворян, за що ті його дуже поважали. Полювання завжди були веселі й шумні, але відчуття тріумфу графа Штаркарма завжди було трішечки попсоване неможливістю полювати в лісі Троймебург.

Одного разу, під час особливо веселого полювання, мисливці виїхали на берег річки — і побачили на іншому березі — тобто, вже у лісі Троймебург, де було заборонено полювання — красивого оленя з великими гіллястими рогами. Гості були у такому азарті, що один з них пустив стрілу — і поцілив оленя на іншому березі. Поранений олень кинувся втікати в глибину лісу, і його побачили слуги графа Фроххерца. Невдовзі, графи зустрілися на межі своїх володінь — на мосту через Мондшайнбах, та дуже посварилися. Граф Фроххерц був дуже обурений тим, що гості сусіда підстрілили оленя на його землі, де було заборонене полювання. А граф Штаркарм виказав сусіду усе наболіле, що про нього думав — що той слабак, і має дозволити полювання у своєму чудовому лісі. Графи ледь не кинули одне одному перчатки - що означало б війну, але, на щастя, було літо, і обоє були без рукавичок. Чи, може, вони розуміли, наскільки війна — погана та небезпечна справа, то ми вже можемо тільки гадати.

Так чи інакше, але граф Штаркарм поїхав з цієї зустрічі дуже засмучений та розлючений. Він гнав коня так, що його слуги відстали від нього, а сам він десь повернув не туди — і заблукав у своєму ж лісі. Три години він шукав шлях додому, заглиблюючись у середину ліса все глибше, коли виїхав на галявину, яку з усіх боків обступили старі, темні, покручені дуби, майже без листя. Посеред галявини стояла така ж темна й стара, і така ж ніби покручена, хатинка. Вечоріло, а у віконці горіло світло — тож, граф зліз з коня, та підійшов до дверей.


***


В цей час, граф Фроххерц повернувся до свого замку, й сів вечеряти. Він наказав влаштувати святкову вечерю, щоб перекрити відчуття суму та обурення через те, що сталося, музики заграли веселі мелодії, придворні сміялися й танцювали, й граф скоро забув про цей прикрий інцидент.

А поки в замку Троймебург буяли веселощі, в лісі почалися свої таємні вечірні справи. Так-так, в лісі Троймебург була своя таємниця — не дарма він був настільки кращій за сусідній Дункельшлосс. Коли спадала темрява, і люди вже не бачили, що коїться під могутніми деревами, виходили дивні створіння. Вони були схожі на людей, але були настільки менші, що звичайний черевик був для них наче човен. У них були гострі вуха й зелені очі, і якби ми з вами побачили їх, ми б назвали їх ельфами. Але от з цим як раз була проблема: ельфи не хотіли, щоби люди бачили їх. Поверх одягу вони носили спеціальні жилети: з одного боку зелені, з іншого — помаранчеві. Коли поруч були люди, ельфи носили жилети зеленим назовні, і в лісі були у такому вигляді майже непомітні. Коли ж людей не було, ельфи вивертали жилети помаранчевим назовні — щоб краще бачити одне одного — і бралися до роботи.

Так, роботи ельфам вистачало, бо їх було небагато, і вони були маленькі — а ліс був дуже великий, і власно робота ельфів в тому й полягала, щоб доглядати за лісом.

Як же вони це робили? Ну, слухайте.

Кожного вечора ельфи співали деревам колискову, щоб ті краще спали, і уві сні росли вищими та сильнішими. Для цього в ельфів були спеціальні музичні інструменти — арфи, флейти та скрипки.

Інші ельфи сідали на бабок, та літали понад квітковими галявинами, керуючи зграями метеликів, що переносили пилок з квітки на квітку — так ельфи малювали цілі картини з квітів. Люди цього не знали, бо люди рідко лазять по деревах у лісі, але якщо залізти на високе дерево, що росте над квітковою галявиною, то, дивлячись з гори до долу, можна побачити справжню картину, яку з квітів склали ельфи.

Ще одна група ельфів займалася доглядом тварин: вони чистили пір’я птахам та голки їжакам, натирали чарівною олією роги та копита оленів, розчісували лисиць — кожен житель лісу отримував від ельфів свою порцію уваги та пестощів.

Того вечора ельфи-ветеринари були дуже зайняті, бо треба було терміново дістати з пораненого оленя стрілу, та лікувати його рану. Але врешті-решт, все їм вдалося добре — бо ельфам завжди все вдається добре, інакше вони б і не впоралися із таким великим господарством, як ліс Троймебург. І поранений олень невдовзі одужав.


***


Тепер, коли ми вже знаємо таємницю дивовижного лісу, повернімося до втомленого, засмученого й розлюченого графа Штаркарма, який як раз відчинив двері маленької хатинки десь вглибині свого лісу. Що ж він там побачив? Спочатку нічого, бо всередині було повно диму. Граф закашлявся, і тоді почув скрипучий стариківський голос:

— Заходь, заходь, графе, обережно, сідай-но сюди. Бачу, втомлений, засмучений, то ось тобі глечик свіжого глінтвейну, що зніме втому та припинить смуток, пий, та слухай уважно.

Граф сів на лаву, взяв у руки глечик, що з’явився перед ним — з нього здіймалася густа ароматна пара — пригубив, а тоді придивився до старої жінки, що випливла з клубів пари та диму перед ним. Вона мала сиве скуйовджене волосся, довгий кривий ніс гачком, величезну бородавку на підборідді, та великі чорні очі, в глибині яких не можна було роздивитись нічого. Він чув якісь плітки про відьму, що живе десь вглибині лісу — але ніколи не сприймав їх серйозно, бо він був дорослою серйозною людиною, а дорослі серйозні люди, як відомо, не вірять у відьом, чаклунів, тролів, гоблінів, ельфів, гномів, закляття, прокляття, та іншу маячню на кшталт гомеопатії чи комунізму. Вочевидь, він помилявся — ось вона, відьма, перед ним. Мабуть, варто послухати.

— Слухай графе, бо смуток та злість твої походять від заздрості, а заздрість походить від несправедливості та нерозуміння. Несправедливість ти маєш здолати сам, і в тебе це вийде — якщо я допоможу тобі здолати нерозуміння того, чому ж твій ліс гірший за Троймебург, хоча й відділяє ці два ліси лише маленька річка.

І відьма розповіла Штаркармові про ельфів, що живуть у сусідньому лісі.

— Що ж мені з ними робити? Як заманити ельфів до себе?

— Заманити? Ох, графе, ніяк ти їх не заманиш, бо це ж ельфи — вони розумні, і самі собі господарі, їх не спіймаєш, в клітку не посадиш, де хочуть — там і живуть, а жити в лісі, де полюють на звірів, вони не захочуть ніколи.

— Що ж тоді? Я не можу припинити полювання, як той слабак Фроххерц, усі інші дворяни мене зневажатимуть.

— Твоя проблема — твоя заздрість, графе, але ж заздрість можна вгамувати двома способами: або отримати бажане, або відняти його в того, кому ти заздриш.

— Відняти ельфів? Ти ж сама казала, що їх не спіймати…

— Графе-графе, не ельфам ти заздриш, бо що користі тобі, мисливцю, від ельфів? Заздриш ти сусідському лісові, а от ліс вже відняти якось можна.

— Як же я можу відняти цілий ліс? Вирубати його? Спалити? Але Троймебурзький ліс — то власність Фроххерца, графа Троймебург. Якщо я так зроблю — буде війна, а війна — це дуже погано.

— Але ж ти, графе, можеш зробити так, щоб ельфи пішли. А зробити це не так вже й складно — треба лише вполювати короля ельфів. То їдь завтра вранці у сусідський ліс, ось тобі чарівна хустина: одягнеш її на шию — зможеш бачити ельфів, а вони тебе не зможуть. Як спитає тебе твій сусід, чи його слуги, що ти там робиш — відповідай їм, що ти не полюєш на жодного звіра чи птаха, і це правда, бо дичина твоя, графе — король ельфів, а він не звір, і навіть не птах, тож ти не збрешеш, і честь твоя графська буде збережена.

З цими словами відьма протягнула графові свою шовкову хустину. Граф допив глінтвейн, поставив глечик на стіл, взяв хустину — роздивитись. Аж відьма тут як схопить пустий глек, та як вдарить їм графа по чолу — граф і впав без свідомості.

Прокинувся граф Штаркарм — лежить він на траві, сонце сяє, а поруч — ось він, рідний замок Дункельшлосс. Думав вже, відьма йому примарилась, але дивиться — а в руці в нього шовкова хустина, та сама, відьмівська. Підвівся граф, Штаркарм, взяв коня — а кінь теж тут, поруч стоїть, чекає на графове пробудження — і пішов у свій замок.

Весь день думав граф Штаркарм, чи це все йому примарилось, чи було насправді, чи варто ловити короля ельфів, чи все це дурниці. Вночі теж майже не спав — тільки закриє очі, аж тут відьма сниться: “король ельфів, графе! Твоя дичина — король ельфів, не звір, не птах, не риба, не квітка!”

То вранці граф зібрався, як на полювання, пов’язав відьмину хустину на шию, наказав слугам залишитись вдома, й поїхав до лісу Троймебург. Тільки-но переїхав міст через Мондшайнбах — зустрів слуг графа Фроххерца, яким їх господар наказав дивитись уважно, чи не приїде граф Штаркарм полювати.

Але Штаркарм відповів їм, як відьма вчила:

— Клянуся своєю графською честю, не буду полювати я в цьому лісі ані звіра, ані птаха!

І слуги пропустили його.


***


Два дні граф Штаркарм їздив та ходив Троймебурзьким лісом. Ельфів-то він побачив майже одразу — вони здалися йому досить смішними та безневинними створіннями. Але ж йому треба було вполювати не будь-кого, а короля. То за два дні граф вистежив, звідки, з якої частини лісу, усі ельфи розходяться по своїх справах, та куди потім повертаються — і вирішив, що, мабуть, десь там має бути і їхній король.

І справді: ввечері третього дня, коли впала темрява, він побачив великий загін ельфів із музичними інструментами, а серед них — одного, на цілу голову вищого, та в золотій короні та із золотим саксофоном. На саксофонах граф не дуже знався, а от корону впізнав, і вирішив, що це і є він — король ельфів, його дичина. І граф сунув тихенько за ельфами — вони його не бачили, як і казала відьма — бо він був у чарівній хустині.

Невдовзі великий загін музикантів розділився на кілька груп, і кожна група злетіла на гілки свого дерева. Ельфи взяли свої інструменти, і почали грати чарівну мелодію, таку красиву й ніжну, що навіть найстаріші дуби швиденько засинали під неї. Але граф не заснув — він поліз по гілках дуба вгору, туди, де сидів король ельфів — а це було височенько, бо ельфи люблять такі місця, куди людям потрапити важко — навіть якщо вони думають, що людей поруч немає.

Граф поліз на дерево, і вже заліз дуже високо, вже простягнув руку, щоб схопити короля ельфів — але він припустився однієї помилки. Ельфи-то його не бачили, й дуб його теж не бачив, бо де ви бачили дуби з очима? Отож. Але дуб його відчув. Бо дерева завжди відчувають, коли по них хтось лізе. Коли лізеш обережно, це дереву приємно, як приємно твоєму татові, коли ти на нього залазиш. А от коли ти лізеш як граф Штаркарм — незграбно, наполегливо, та ще й у чоботях із металевими набійками, та у шпорах, що дряпають кору — о, це деревам не подобається. Так і наш дуб — майже вже заснув, але відчув, що хтось на нього відчайдушно дряпається, зрозумів, що людина лізе до ельфів — а ті її чомусь не бачать. Це був дуже розумний дуб, і він прийняв правильне рішення. Він трохи поворушив своїми гілками — ніби вітер подув — та підсунув під ту гілку, де сиділи ельфи, іншу — дуже зручну на вигляд — але суху й гнилу всередині. Граф Штаркарм став на неї, під його вагою гілка тріснула — і граф полетів на землю. Ледве кістки зібрав, добряче забився, дивиться — а ельфів поруч вже й немає.

Наступного вечора граф знову побачив короля ельфів — цього разу у складі загону бабкових пілотів. Граф пішов за бабками, і коли вони почали керувати метеликами над квітковою галявиною, зняв капелюха, та спробував ним впіймати бабку, на який сидів король ельфів. Але й цього разу в нього не вийшло: ельфи його не бачили, а от бабка — так, побачила, усіма своїми двома тисячами очей, і дуже спритно уверталася від графова капелюха — аж поки інші бабки не покликали комарів, шершнів, оводів, ос, та всіх інших, хто тільки міг кусатися чи жалити. Як налетіла уся ця хмара на графа, як почала його їсти, пити та колоти — граф як заволав, і ну тікати — а вся ця кровожерлива хмара за ним, навздогін! Врешті-решт, пірнув граф Штаркарм в якесь болото, накрив голову капелюхом, та й дихати боявся, аж поки день не настав.

Наступного дня граф був дуже злий, брудний, опухлий — очі його після укусів перетворилися на дві вузенькі щілинки — шкутильгаючий, бо потягнув собі ногу при падінні з дерева, але вирішив-таки зробити останню спробу вполювати короля ельфів, та помститися йому за усі свої страждання. Цього разу він вистежив короля ельфів у складі загону ветеринарів. Тихесенько, обережно-преобережно він пішов за ельфами, й вийшов до галявини, де зібралися звіри, яким потрібна була допомога ельфів — чи просто було приємно, коли їх пестять та чухають. Ельфи старалися на славу, над галявиною звучала мішанина із задоволеного муркотіння, бурчання, попискування, сопіння та курликання.

Граф поглядом знайшов короля ельфів, який саме знімав реп'яхи з вух якогось зайця. На графове щастя, це було біля краю галявини, то він тихенько підібрався ближче. Він вже зрозумів, що звіри його побачать, тому крався дуже обережно — і йому вдалося підібратись дуже близько, бо він був гарний мисливець, і вмів ховатися від звірів.

Граф Штаркарм простяг руку — і вхопив короля ельфів! Й одразу ж кинувся навтьоки. Він біг з усіх ніг, що було духу — але звіри кинулися за ним навздогін, бо вони любили короля ельфів. Ще б пак — звісно ж, ти будеш любити того, хто знімає реп’яхи з твоїх вух! То першим наздогнав графа як раз той самий заєць. Він кинувся графові під ноги, й граф перечепився через нього — але миттєво підвівся, й побіг далі.

Наступним графа наздогнав кабан. Це був не страшний величезний вепр із гострими, як бритва, іклами — ні, це був зовсім молодий кабанчик, але дуже спритний. І це вже був не заєць. Кабан з розгону напіддав графові понижче спини — граф полетів кульком, в нього луснули штани. в польоті граф трохи послабив руку, в якій стискав короля ельфів — той вже майже задихнувся — але тут на графа спікувала величезна сова, й вихопила ельфа у графа з рук — за одне розідравши йому руку та трохи обличчя.

Граф вже зрозумів, що полювання пішло зовсім не за планом, і волів лише внести ноги — тому біг чимдуж в напрямку моста через річку Мондшайнбах, що розділяла два ліси. Врятувавши короля ельфів, звіри вже не так палко переслідували графа — і він майже без пригод добіг до самого моста. Аж тут з’явився олень. Той самий, якого підстрелили графові друзі. Граф його одразу впізнав по його чудових, великих рогах. А олень був дуже, дуже сильно злий на графа, тому розігнався, підчепив графа своїми прекрасними рогами, та жбурнув прямісінько через міст, щоб тому до кінця життя запам’яталося, як його зустріли у Троймебурзькому лісі.

І що, думаєте, це кінець? Аж ніяк. Річ у тім, що король цієї країни дізнався, що його васали сваряться через можливість полювання у лісах одне одного, й мало не почали війну. Жодний притомний король не хотів би, щоб його васали билися одне з одним. Тому король вирушив у дорогу, щоб самому розібратися в ситуації.

Так сталося, що король зі світою отаборилися як раз біля моста між двома графствами. І так збіглося, що в одного з придворних як раз був день народження, і з приводу цього король встав, щоб сказати тост на честь свого вірного підданого. І як раз у цей момент наш граф влетів на міст, жбурнутий оленевими рогами.

Уявляєте, в якому він був вигляді після трьох днів свого невдалого полювання? Побитий, пом’ятий, подряпаний, шкутильгаючий, все ще опухлий, та брудний, як чорт. Весь королівський двір стояв, і дивився, як він намагається підвестися на ноги. І король стояв, і дивився, тримаючи в руках келих. Запала довга, дзвінка тиша.

Граф Штаркарм спробував сказати “ваша величносте”, але видавив із себе лише якесь невиразне бурмотіння.

І тоді король сказав:

— Мій графе-мисливцю. Наскільки я знаю, Фроххерц, граф Троймебург, не дозволяє у своєму лісі полювати ні на що, крім грибів. Скажіть, це гриби вас так віддухопелили?

І тут вже тиша вибухнула гиканням та реготанням — реготав увесь королівський двір. Король відвернувся від графа, і той, червоний, як помідор, поплентався додому, а в спину йому летіло реготання, а також дотепні й не дуже жарти.

С тих пір, граф Штаркарм живе у своєму замку Дункельшлосс сам, майже нікуди не виїжджає, і більше не влаштовує гучних веселих полювань у своєму лісі, бо боїться — і справедливо — що таке полювання буде веселим для всіх гостей, але не для нього, що гості будуть глузувати та гигикати в нього за спиною. Він намагався знайти в глибині лісу хатинку старої відьми — але марно. І він вже більше ніколи не переходив міст через річку Мондшайнбах.

А ще він терпіти не може гриби.

А граф Фроххерц, дивак, що не любив полювання, жив у своєму замку Троймебург, а ліс його так і був найдивовижнішим з усіх тамтешніх лісів - бо по ночах в ньому виходили ельфи в помаранчевих жилетах, та наводили лад: співали колискові деревам, чухали зайцям вуха, та вирощували чудові картини з квітів.



* Троймебург — Замок Мрій (нім.)

** Штаркарм — Сильна Рука (нім.)

*** Дункельшлосс — Темний Замок (нім.)

**** Фроххерц — Веселе Серце (нім.)

***** Мондшайнбах — Річка Місячного Сяйва (нім.)

12 views0 comments

Recent Posts

See All

Commentaires


bottom of page