top of page
Search
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Вороняча Хазяйка


В одному дуже маленькому королівстві жили король з королевою та їх син-принц. Жили вони у маленькому, але красивому королівському замку з високими баштами.

Одного ранку принц прокинувся дуже рано, і побачив велику чорну ворону, що сиділа на підвіконні. Вона уважно дивилася на принца, тримаючи в дзьобі згорнутий папірець. Принц вибрався з ліжка, та відчинив вікно. Ворона поклала папірець на підвіконня, гучно каркнула — і полетіла геть. Принц взяв папірець, розгорнув його, й прочитав одне лише слово:


Привіт!


Що б це все означало?

Минуло кілька днів, і принц поїхав на екскурсію до музею воскових фігур. Весь день він роздивлявся фігури різних людей — тут були і його предки-королі з королевами, і славетні вояки, вчені, митці, а також було багацько й вигаданих персонажів, героїв легенд та казок. Найбільше його вразила фігура дівчини з чорними очима, у чорній сукні та плащі, що розвивався в неї за спиною ніби крила. Дівчина посміхалася, тримаючи в руці довгу гілку, ніби посох, на зверху цієї гілки сидів великий чорний ворон.

— Хто ця дівчина? - спитав принц в екскурсовода

— О, я не знаю, мій принце. Мабуть, якась чарівниця з легенд. Цю фігуру зробив Ваш дід, король-чаклун Феофіл. Він багато подорожував, можливо, десь у подорожах й почув про неї.

Принц постояв ще трохи, роздивляючись фігуру — вони були ніби живі, і дівчина, і ворон. І тут йому здалося, що ворон схилив голову, подивився прямо на нього одним оком, і підморгнув. Принц заплющив очі, й струсив головою — фігура знову була нерухома.

Коли принц ввечері повернувся додому, він піднявся до своєї опочивальні, що знаходилася на верхівці однієї з веж замку — і побачив на подушці велике чорне перо. Звідки воно тут взялося? Може, залетіло через відкрите вікно, а потім служниця зачинила його, а перо й не помітила? Дивно…



Принц розстелив ліжко й влігся спати. Йому наснилося, ніби він йде лісом, а на нього дивляться зграї ворон, що обсіли усі дерева навколо — але сидять вони мовчки. От принц виходить на галявину. Посеред галявини стоїть маленький білий будиночок із солом’яним дахом. З будинку виходить чорноока дівчина — та сама чарівниця з музею — посміхається йому, й каже:

— Привіт!

—Ти хто? - питає принц

— Я чекаю на тебе, — відповідає дівчина, а ворона на її посоху кричить: “Кар!”

Принц прокинувся від цього воронячого крику, й сів на ліжку. За вікном починався ранок. Звідкілясь налетіло кілька ворон, вони з карканням кружляли навколо вежі.

По обіді принц пішов гуляти в лісі, що ріс біля замку. Він до вечора бродив лісом, але не знайшов ані білого будиночка, ані дівчини, ані ворон.

Вночі принц спав погано: його постійно будило гучне каркання, але він не міг сказати, чи то воно йому наснилося, чи то знову навколо його башти літала зграя ворон — в темряві нічого не було видно. Зі світанком принц вибрався з ліжка, і визирнув у вікно: птахів не було. Тоді він повернувся, й побачив на столі папірець, ту саму записку, яку принесла ворона. Принц знову взяв її в руки та розгорнув — але замість одного слова там тепер було написано:


Привіт! Я чекаю на тебе, але ти маєш вийти назовні.


Принц швидко одягнувся, та злетів вниз по сходах. Вискочив на двір, озирнувся — нікого… Пішов до брами, прослизнув повз сонного охоронця — теж нікого… Хоча що це? трохи поодаль на кущі сидить ворон, й дивиться на нього. Принц рушив в той бік, але не чекаючи на нього птах здійнявся у повітря, й перелетів на дерево, далі. Сів, подивився на принца одним оком, іншим. Чекає. Принц до птаха — той від нього, ніби веде його кудись. Так принц увійшов за вороном у ліс, і далі. Ворон вів його прямо вглиб лісу, аж раптом каркнув — і полетів собі. “Стривай!” - вигукнув принц, але ворон вже зник за гіллям. Принц побіг навздогін — але куди там, то згодом перейшов на крок, і пішов прямо вперед, туди, куди його вів, а потім полетів птах. Дорогою міркував, куди ж він прийде? Може, до білого будиночка? А може, там у печері живе велет, який тримає дівчину в полоні? Чи буде замок злої чаклунки, що зачарувала дівчину, і перетворила її на ворону? Йшов він, думав, аж поки не побачив вдалині якусь вежу. “Здається, таки замок злої чаклунки” - подумав принц, і обережно рушив далі. Ось поруч з однією баштою з’явилася, друга, якась знайома… Підійшов ближче — точно, цей замок він десь вже бачив… Стривайте! Це ж його власний замок! Он на верху тієї вежі знаходиться його опочивальня! І прапор той самий — жовтий лев на фіолетовому тлі! Але ж він увесь час йшов прямо, як же він міг повернутися туди, звідки почав?

Весь день принц міркував над цією проблемою: як же так сталося? Може, він кружляв? Але ні, сонце весь час було з одного боку, праворуч від нього — він слідкував за сонцем, як навчив його головний єгер. Мабуть, це якесь чаклунство, не міг же він обійти всю планету навколо — він читав, що планета кругла, але ж не настільки маленька, щоб обійти за пів дня!

Так нічого й не придумавши, принц влігся спати. І на ранок історія повторилася: ледь він вийшов з воріт замку, як чорний ворон кудись повів його — цього разу в іншому напрямку. І знову принц йшов прямо, аж поки не вийшов до свого ж замку — з іншого боку. Наступного дня принц теж вийшов із замку. Ворона біля брами не було, і він вирішив піти сам. Обрав напрям, пішов — і через пів дня повернувся домів!

Тут він згадав, що дівчина написала, що він “має вийти назовні” - мабуть, це вона й мала на увазі: він має вийти з цього зачарованого кола.

Тоді принц вирішив спитати поради у свого вчителя математики, астрології та фехтування. Принц запитав вчителя, чому він завжди повертається до замку, куди б не йшов.

Вчитель відповів, що то дурниці, не може такого бути, і взагалі, досить байдикувати, ставайте “Ан гард”, мій принце, і розповідайте таблицю множення на вісім, поки Нептун не полишив сузір'я близнюків.


Весь день принц вчив таблицю множення у різних фехтувальних стійках, і йому вже здавалося, що Нептун ніколи не полишить те кляте сузір'я. Принц дуже втомився, і ввечері одразу заснув міцним сном. І знову йому наснилося, що він йде лісом, ворони ведуть його до біленької хатки, і дівчина виходить на зустріч:

— Привіт!

— Шість на вісім сорок вісім! — відповів принц, — тобто, я хотів сказати — привіт!

— Я чекаю на тебе.

— Я намагався вийти, але ніяк не можу полишити свій замок — завжди повертаюся, звідки почав… — сумно промовив принц, — це якесь зачароване коло!

— Це не коло, це куля, — посміхнулася дівчина — це чари твого діда, короля-чаклуна Феофіла.

— Короля-чаклуна? — принц витріщився на дівчину, роззявивши рота.

— Так. Феофіл був чаклун і мандрівник, він об’їхав півсвіту, доки не зустрів мою бабусю. Вони полюбили одне одного, але тут на королівство Феофіла напали вороги. Він повернувся, щоб дати відсіч, але ворогів було забагато. І тоді він зачарував своє королівство, воно ніби перетворилося на бульбашку, замкнулося само на себе. Тепер в ньому немає кордонів, і ворогам нема звідки нападати.

— Ого… — протягнув принц: така історія важко вкладалася в голові. — Але ж якщо королівство замкнулося в кульку, й немає кордонів, то як же мені вийти назовні?

— Ти маєш знайти вихід.

— Але як?

— Подумай сам: якщо ти йдеш вперед, і повертаєшся назад, куди ще ти можеш йти, щоб потрапити в якесь інше місце? - дівчина посміхнулася, а потім, дивлячись на ошелешену мармизу принца, голосно засміялася. Ворони навколо закаркали, ніби сміючись разом із дівчиною, і від цього каркання принц прокинувся.



“Якщо ти йдеш вперед і повертаєшся назад…” пробурмотів він останні слова дівчини. Весь день він думав, а наступного ранку вийшов з брами, та й пішов через ліс — задом наперед. Лише під вечір, набивши купу синців та гуль, весь подряпаний, в брудному та подраному одязі, він нарешті дістався… рідного замку. Так, усе було дарма: він знову повернувся туди, звідки починав. Не мало ніякого значення, чи ти рухаєшся передом, чи задом, якщо, звісно, не надавати значення швидкості та кількості падінь. На доданок, йому не вдалося непомітно прослизнути назад у замок — мешканці замку добряче з нього посміялися. Тато-король лише хмикнув, а мати вилаяла його за те, що він зник, нікого не попередивши, і за те, що повернувся в такому вигляді. Батьки заборонили принцу лишати замок — і це навело його на наступні думки.

“Якщо намагаєшся піти кудись, але повертаєшся на початок”, міркував принц, “то може треба нікуди не йти, щоб вибратися? Якщо сунеш на зовні, і повертаєшся до центру, то, може, спробувати проникнути у самий центр, щоб опинитись назовні?”


Наступний день принц провів в кімнаті. По-перше, він не хотів показуватись на очі будь-кому, щоб з нього не глузували. По-друге, він вивчав плани замку, які взяв у бібліотеці. В замку були великі підвали, куди його зазвичай не пускали, тож, він не знав, що там. Також був кабінет його дідуся, що знаходився під самим дахом найвищої вежі замку, але от біда — був завжди зачинений на ключ, і ніхто не знав, де ж той ключ є. Принц вже майже вирішив махнути рукою на цей кабінет, аж тут він почув знайомий звук — “Кар!”. За вікном сиділа велика чорна ворона, і щось тримала у дзьобі.




Може нового листа від дівчини? Принц відкрив вікно, ворона щось поклала на підвіконня, уважно подивилася на принца одним оком — знову каркнула, й полетіла геть. Принц схопив з підвіконня ключа — можливо, саме ним відпирається дідусів кабінет! Дочекавшись ночі, коли усі полягали спати, принц вирушив до високої вежі. І точно: ключ, що принесла ворона, підійшов до дверей кабінету! Двері страшенно закріпили, і принц застиг, обливаючись потом: він боявся, що зараз прибіжать батьки, й проженуть його назад до своєї кімнати. Але пощастило, схоже, ніхто не прокинувся. Принц обережно, по трохи, відчинив двері, й прослизнув всередину.

Дідусева кімната була велика, уся заставлена безліччю речей, і вкрита товстим шаром пилу. Принц, щоб не розчхатися, зав’язав собі обличчя хустиною, і вдався до пошуків.



Робочий стіл було завалено різноманітними кресленнями, малюнками, мапами та розрахунками. На полу біля столу стояв великий глобус, з нього на принца дивилася Африка. За глобусом стояв мольберт з картиною, накритою полотном. Принц зазирнув під полотно — це був портрет… та це ж його знайома дівчина! Він відкинув полотно, і став роздивлятись картину. На ній було зображено альтанку, що стояла серед лісу чи парку. В альтанці сиділа усміхнена дівчина з чорними очима та чорним волоссям, вбрана в чорну сукню. Придивившись уважно, принц зрозумів, що це не вона: дівчина на портреті була старша, мала трохи довший ніс, та була худішою за дівчину з його снів. Дівчина на портреті була більше схожа на воскову фігуру з музею. Навколо неї так само сиділо кілька чорних ворон. “Ймовірно, мені сниться онука цієї жінки на портреті“, подумав принц.

Він повернувся до книжкових полиць, що були поруч. Книжки були товсті, написані різними невідомими мовами, а ті назви, що принц міг прочитати, нічого не говорили йому: “Квантова Механіка”? “Вузлуваті поверхні та їх діаграми”? “Тканина Космосу”?


Проміж книжок було кілька пустих місць. Принц роззирнувся, й помітив одну книжку поруч, на столі, і ще одну — на тумбі біля ліжка. Він взяв ближчу, і з неї випав згорнутий лист паперу. Принц розгорнув його, і став читати:


Коханий Феофіле! Серце моє крає від жалю та болю, і я не знаю, що мене жалить більше — чи то страждання твоїх підданих через війну, чи те, що тебе немає більше поруч зі мною. Розумію, що ти не був би тим Феофілом, якого я так люблю, якби міг полишити свій народ у такі часи — але від того мені не легше. Хай там як, відправляю тобі мої розрахунки, про які ти питав — Кара має доправити їх разом з цим листом. Передай з нею свою відповідь, коли вона полетить назад до мене. Чекатиму на тебе, твоя Леонора”.


Овва, подумав принц, то виходить, дідусь зустрів своє кохання у мандрах, та був змушений повернутися додому через війну! А Кара — це, мабуть, одна з ворон! Дідусь шукав спосіб врятувати королівство від війни, і в цьому йому допомогли розрахунки Леонори…

Принц трохи погортав саму книжку, з якої випав лист, але нічого не зрозумів: всі сторінки були щільно вкриті рядками формул, розрахунків та графіками. “Цікаво, що сказав би вчитель”, подумав принц, поклав книгу на місце, та підійшов до ліжка. Відкривши книжку з тумби, він одразу зрозумів, що це щось типу щоденника чи записника: вона починалася шляховими замітками з різних дідусевих мандрів, впереміж із замальовками дивних тварин, рослин та будівель. Але ближче до кінця починалися якісь креслення, машини та розрахунки. Останній малюнок походив на сувенір — скляну кульку зі снігом, що нею бавився принц, коли був зовсім малий: потрусиш її, і сніг здіймається в повітря, повільно вкриваючи будиночок всередині. На дідовому малюнку всередині був не будиночок, а цілий замок. Принц перегорнув сторінку назад, і прочитав на попередній:


Абсолютна стабільність! Треба знайти місце абсолютного спокою. Підвалля?


Нижче було накреслено схему замку, кілька ліній перетинали її, і сходилися неподалік від центру, в цьому місці стояв жирний хрест.

Тепер принц знав, де знаходиться ключ до виходу у зовнішній світ — у підвалі! Він швидко знову перегорнув сторінку, роздивляючись попередній малюнок — так, точно! Це якась куля, а всередині неї — наш замок!



Принц захлопнув дідового записника, запхав його у кишеню, вийшов з дідусевого кабінету, причинив двері, та побіг вниз по сходах. На першому поверсі побіг коридором до інших сходів, що вели у підвалля. Раптом… Ня-я-ав! Бах! — в темряві з розмаху наступив на кішчин хвіст. Бідна тварина з нявом кинулася навтьоки, а принц не втримав рівновагу, й бахнувся на підлогу. З очей посипалися іскри. Поки він приходив до тями та підіймався на ноги, почулися крики, тупіт, ввімкнулося світло, і коридор став наповнюватись людьми.

— Що ви тут робите, Ваша Світлосте? - пролунав голос начальника охорони, — знову тренуєтесь бігати задом наперед? Тепер новий рівень складності — в темряві?

Принц почервонів. Серед людей, що зібралися навколо нього, почулося здавлене гигикання.

— Всі йдіть спати, крім сторожі. Охорона — повертайтесь на пости, — пролунав рішучий голос матері-королеви, — лікарю, подивиться на нього, і якщо все добре, відведіть до кімнати й зачинить двері. З вами, принце, поговоримо вранці.

Заперечувати королеві не став ніхто. Всі швидко розійшлися по кімнатах, лікар зробив принцу компрес — в того страшенно боліла голова, і відвів у ліжко. Клацнув замок на дверях. Принц трохи подумав, може, варто спробувати вибратись з кімнати — але через головний біль думки розбігалися, і він заснув.


Чи ти любиш, коли вранці тебе будить мама? Цьомає тебе в лоба, гладить ніжною долонею по голові, і тихим голосом вмовляє прокидатись, бо он вже й сонечко за віконцем встало — то треба й нашому сонечку з ліжечка вставати?

Принц теж любив, але, на жаль, траплялося таке дуже рідко. Він був принц, мати його була королева, і на всій їх родині лежала велика відповідальність за добробут їх підданих. Тому зазвичай мати була до принца дуже сувора, а самому принцу доводилось багато вчитись і тренуватись. Але, схоже, цей ранок став виключенням із суворих правил королівської родини.

Коли королева обережно зазирнула до кімнати, принц вже прокинувся, але ще лежав у ліжку. Мати ніжно посміхнулася до нього, підійшла, сіла на ліжко. Поклала прохолодну долоню принцу на лоба, ніби перевіряючи, чи в порядку його голова.

– Хлопчику мій невгамовний, — мовила королева, продовжуючи посміхатись, — як твоя голова?

— Все добре, мамо, вже не болить.

— Куди ти вчора так відчайдушно поспішав у темряві?

— Я… мені треба було у підвал.

— У підвал? Нащо ж?

— Мамо… Наше королівство зачароване?

Обличчя королеви спохмурніло:

— Так, синку. Ніхто не може виїхати з нього, воно ніби замкнуто у коло. Але до чого тут підвал?

— Я думаю, дідусь заховав ключ до цього чаклунства у підвалі замку.

— Твій дідусь… Так, він був чаклун. Він врятував нашу країну від ворожої навали, та відтоді ані вороги не можуть проникнути всередину, ані ми не можемо вийти назовні. Чому ти думаєш, що ключ знаходиться у підвалі?

— Я був в дідусевій кімнаті… — принц весь напружився: йому було лячно, що його зараз будуть лаяти за це.

— Справді? Який молодець! Як тобі це вдалося?

…І принц розповів матері про ворон та дівчину з чорним волоссям, про свої сни, та про листа та ключ, які отримав від ворон. Королева із цікавістю вислухала його, прочитала листа, і сказала:

— Сину, ти знайшов відповіді на важливі питання, які не давали нам спокою відколи зник твій дідусь Феофіл. Його закляття, що захистило нас тоді, зараз вже стало великою проблемою, бо ми не знаємо, що відбувається в світі, та не можемо торгувати із сусідами. Навіть якщо наші вороги все ще хочуть знищити наше королівство, прийшов час зняти чаклунство, та постати з ними віч-на-віч. Зараз я розповім батькові про твої відкриття, ми зберемо кращих вчених, та спробуємо дослідити дідусеву кімнату. Якщо хочеш, можеш доєднатись до нас; або можеш продовжити свої пошуки у підвалі.

— То ти не сердишся на мене, мамо?

— Серджуся? Королеви не сердяться, синку — посміхнулася королева, й вийшла з кімнати.

Принц швидко зібрався, й побіг сходами вниз. Нехтуючи сніданком, він одразу кинувся до підвалля. Єдине, для чого він на хвилину зупинився, це попестити кішку, на яку він вчора випадково наступив: треба було попросити вибачення. Кішка спочатку суворо подивилася на нього, та було наїжачилася, але потім розслабилася, і навіть трохи помуркотіла.

У підвалі замку було багато великих пильних зал. Деякі з них було заставлено якимись ящиками чи бочками, деякі були пусті, а ще деякі забиті мотлохом, який вивалювався з дверей, варто було їх хоч трішки відчинити. Принц знайшов королівський арсенал, заставлений лицарськими обладунками та скринями зі зброєю. Знайшов винний погріб, пройшовся вздовж довгих рядів вкритих павутинням бочок. Перелякався, зіткнувшись в темряві з кухарчуком, який спустився у підвал по картоплю та буряки: вони обидва спочатку страшенно перелякалися, потім посміялися, а потім принц допоміг кухарчуку зібрати розсипаний буряк.

Нарешті, у найдальшій частині підвалля, за маленькими міцними дверцятами, принц знайшов дивну кімнату: спочатку йому здалося, що це чергове звалище старого мотлоху. Але придивившись, він зрозумів, що речі не звалені аби як, а розставлені, ніби цікавинки в музеї. Деякі навіть були підписані, на маленьких табличках було зазначено:

  • Левандосський болотний хвостосмик” (опудало створіння, схожого одночасно на жабу й крокодила);

  • Знаряддя для чищення місячної цибураболі” (металеве приладдя, схоже на овочерізку);

  • Морський компас бікінінгів” (дивний компас, що вказував лише у трьох напрямках, замість звичайних чотирьох).

“Це ж знахідки з дідусевих мандрів!” — подумав принц. Він почав роздивлятися дідусеві скарби, але помітив великий стіл, що стояв майже в центрі кімнати. На ньому було розгорнуто мапу його королівства, щоб вона не згорталася, кути було притиснуто чотирма предметами. Найближчим до принца був великий компас, який принцу довелося взяти двома руками. Роздивляючись його, принц помітив, що стрілка компаса не вказує постійно на північ, а змінює напрямок, коли компас рухається. Принц обійшов з цим компасом навколо стола, і зрозумів, що стрілка завжди вказує на центр мапи, розгорнутої на столі. В центрі мапи був їх королівський замок, і саме на нього вказувала стрілка. Навколо замку було олівцем накреслено квадрат — ніби хтось поставив туди компас, та обвів його. Принц поставив компас на це місце.

Стрілка компаса швидко закрутилася на місці, а потім раптом завмерла — вказуючи на інший предмет на столі.

Це був якийсь хитрий прилад, що складався з кількох металевих дисків, вкритих цифрами та літерами. Придивившись, принц помітив, що на одному диску були написані роки, на двох інших місяці та дні. “Це ж календар!” — вигукнув принц. Тримаючи прилад в руках, він зробив крок ліворуч, потім праворуч — стрілка компаса впевнено вказувала на календар. Принц протягнув руки до компаса, і поклав календар зверху — той як раз закрив своїм нижнім диском скло компаса. Принц встиг побачити, що стрілка компаса знову закрутилася. Раптом написи на календарі почали світитися, потім диски самі по собі обернулися, й виставили у металевому віконці сьогоднішню дату!

На столі лишалося ще два предмети: іграшкова скляна куля, та маленька скринька. Принц згадав малюнок у дідусевому записнику: схоже, та сама сніжна кулька! Всередині — маленький замок, точна копія королівського! Але не зрозуміло, що з ним робити: примостити кульку поверх календаря не виходило. Тоді принц взяв в руки скриньку. Відкрити її не виходило. Струсивши її, принц не почув ніякого калатання зсередини, ніби вона була пуста. Тоді придивився уважно — так і є, скринька мала коротенькі масивні ніжки, і саме такої форми знайшлися отвори на поверхні календаря. Затамувавши дихання, принц поставив скриньку зверху на календар.

Тихенько заграла музика, ніби скринька була музична. Під цю музику її кришка почала розкриватись, ніби квітка. І от з’явився отвір, за розміром як раз такий, що підходив для основи іграшкової кульки. Принц схопив іграшку, та нетерпляче поставив її зверху.

Всередині кульки ніби здійнялася сніжна буря: закрутився сніжний вихор, засяяли блискавки. Скляна іграшка почала тремтіти — і разом з нею затремтіли й стіни замку, ніби стався землетрус. Скло тріснуло, й сніговий вихор, вирвавшись з кульки, закрутився кімнатою. Біле марево огорнуло принца. Підлога ходила під ногами ходуном, принц не втримався, і впав…


Коли він прийшов до тями, все вщухло. Замок більше не тремтів, в кімнаті не було ані снігу, ані блискавок, а на карті… На карті, навколо принцевого королівства, з’явилися контури інших держав!


Вже через кілька годин перед воротами королівського замку стояла перша делегація із сусіднього королівства. Посли принесли офіційні вибачення за те, що їх колишній правитель намагався захопити маленьке королівство, і запевнили мешканців, що вже давно живуть в мирі, та раді поверненню цих земель на карту світу. До вечора з’явилися такі ж делегації й від інших сусідів. Було укладено мирний договір між усіма сусідами, а потім влаштували величезний бенкет, щоб відсвяткувати зняття давніх чар.


Наступного ранку принц виїхав за ворота на коні. Не встиг він від’їхати від замку, як на дорогу прямо перед ним опустилася велика чорна ворона. Вона подивилася на принца одним оком, потім іншим, і сказала:

— Кар!

— Ти, мабуть, Кара?

— Кар!

— Ти знала мого діда?

— Кар!

— Ти відведеш мене до своєї хазяйки?

— Кар! - відповіла ворона, змахнула крилами, й перелетіла на плече принца.

Вони рушили вперед. Кара вказувала принцу дорогу, і через два дні завела його у глибокий ліс. Вони виїхали на галявину, посеред якої стояв маленькій білий будиночок із солом’яним дахом. З нього вийшла усміхнена чорноока дівчина, і сказала:

— Привіт!


6 views0 comments

Recent Posts

See All
bottom of page