Ілюстрації Ann Basova
Катя шукала слоненят. Вони ховалися на сторінках великої книжки, яку придбав для донечки тато. У свої п’ять рочків дівчинка читала ще надто повільно, а от пошук слоненят дуже любила, тож їм доводилося ховатись майже щовечора. От вкладеться Катя в ліжечко, накриється ковдрою, візьме книжку — і все, ховайтеся, слоненятка!
Аж ось одного дня родина переїхала в інше місто та — ой, лишенько! — дорогою потрапила під дощ, і Катіна улюблена книжка відсиріла. Мама просушила її на батареї, але слоники чомусь перестали відшукуватися після цього. Точніше, тваринок ніби стало менше. На першій сторінці було п’ятеро слоненят, і дівчинка їх усіх відшукала. На другій раніше було шестеро — але тепер Катюня не могла знайти навіть п’ятого. Шукала, аж поки мама не погасила світло, тоді відклала книжку, повернулася на бочок, уже майже заснула… раптом дитині здалося, ніби хтось маленький ворушиться в її ліжку. Зазирнула під ковдру — але нікого не побачила. Потім, коли дівчинка вже спала, в темряві пролунав тихенький “гуп” — а потім тупіт маленьких ніжок. Але цього Катя не чула.
Наступного дня в дівчинки була купа справ, і вона згадала про дивне копошіння та зниклих слоників лише ввечері, коли знову лежала з книжкою в ліжечку. Тепер і на першій сторінці п’ятий слоник ніяк не відшукувався, хоча ще вчора був тут. Катюні наснився дивний сон, ніби вона йде вгору сходами, що ніяк не закінчаться. Але це й не сходи зовсім, а довжелезний слонячий хобот. І от мала йде-йде тим хоботом, аж раптом він закінчується, і Катя дивиться велетенському слону, власнику хобота, просто в очі. А слон дивиться на гостю. Катюня прокинулася, відкрила очі — та в світлі нічника побачила, що на неї дійсно дивиться слон. Щоправда, на відміну від сну, величезним із них двох був не слон, а дитина. Слоник заввишки як Катін пальчик стояв на ліжку та розглядав її. Коли оченята дівчинки розплющилися, слоник страшенно перелякався, тоненько протрубив і кинувся навтьоки. Катя теж перелякалася та сховала голову під подушкою.тьоки. Катя теж перелякалася, й сховала голову під подушкою.
— Мамо, ти знаєш, мені здається, по моєму ліжку хтось ходить… — сказала дитина наступного ранку.
— Хто ж це може бути, сонечко? — спитала мама, не відриваючись від телефону — вона читала дуже цікаву статтю.
— Не знаю. Хтось білий чи сіренький. Тупотить. Може, маленьке слоненятко?
Мама підняла голову від екрана та стала дивитись вдалину, обмірковуючи почуте. Тут до кухні ввійшов, чухаючи неголену щоку, тато. Він був у своїй улюбленій пижамі з Міккі-Маусами, яка дуже подобалася Каті.
— Миші! — загорлала мама, дивлячись на чоловікову пижаму.
— Де?! — загорлав у відповідь переляканий тато, застрибуючи на табурет.
— У дитини в ліжку бігають миші!
— Які миші?!
— Велетенські! Вона каже — як слони!
— То це дитина каже, що бігають миші?
— Так! Ні! Каже дитина, але ж я теж чула шурхіт вночі!
— Та не вигадуй…
— Нащо мені вигадувати мишей?
— Ну, не знаю…
— Ти маєш щось зробити! Ти ж чоловік!
— Я чоловік, а не кіт!
— Ти мій котик, ти впораєшся! А нам пора до садочка, Катюню, пішли швиденько!
І вони побігли до дитячого садочка, залишивши тата міркувати за вранішньою кавою, що це було та що він має тепер із цим робити.
Ввечері, поки мама була в душі, а тато замовляв в інтернеті китайську електронну мишоловку з вбудованим радіоприймачем і вайфай-модулем, Катя вирішила провідати своїх ляльок. Вони жили у спеціальній шухлядці, яку дівчинка висунула та стала перевіряти самих ляльок, їхній одяг, інші речі… Раптом пролунав дивний звук — ніби хтось чхнув. Але не просто “хтось чхнув”, а чхнув хтось маленький та дуже тоненько. Дівчинка висунула сусідню шухлядку — і всередині побачила п’ятьох переляканих слоненят. Вони дивилися на неї, а вона — на них, аж поки один знову не чхнув.
— Будьте здорові! — тихенько промовила Катя.
— Дякую! — відповів слоник, що чхав.
— А що ви тут робите? — спитала дівчинка.
— Ховаємось… — відповів інший слоник, старший на вигляд.
— А чому не в книжці?
— Ми звідти випадаємо.
— Як це?
— Не знаю, — слоник змахнув вухами: слоненята так роблять замість того, щоб знизати плечима, — чомусь перестали триматися. Ми думаємо, що це після дощу.
— Так, після дощу, — підтакнув слоник, що чхав, — книжка відсиріла, клей відстав, а я ось ще й простудивсь…
— От бідолахи! Спробую вам допомогти, а ви поки що сидить тихесенько, бо тато он уже мишоловку замовляє.
Слоники закивали, Катя закрила шухлядку та пішла до батьківської кімнати:
— Тато, дай мені клей, будь ласка!
— Клей? Нащо тобі клей, сонечко? Вже спати час…
— Мені… Мені треба склеїти книжку. Мою улюблену, про слоненяток.
— Може, завтра разом склеїмо?
— Ні, будь ласка! Можна зараз? — промовила дитина та додала англійською: Плі-із!
Катюня знала, що татові дуже подобається, коли донька розмовляє англійською, хоч як би мало слів знала. І це спрацювало: тато розплився в усмішці, дістав із секретера клей та дав його дівчинці:
— Ось, але давай швиденько, бо мама зараз вийде з ванної та буде лаятись, що ти ще не в ліжку!
— Дякую! Я швиденько, тато, обіцяю! — і Катя побігла до своєї кімнати.
— Дивіться, що я вам знайшла! — вигукнула дівчинка, відкриваючи шухлядку. — Це клей!
Слоники аж затрубили від радощів — це прозвучало так, ніби хтось подув у губну гармошку.
— Дякуємо! Лишай його тут і лягай спати — коли всі заснуть, ми підклеїмось! Добраніч! — сказав старший слоник.
Дівчинка закрила шухлядку, лишивши клей слоникам, і швиденько стрибнула в своє ліжечко, саме вчасно: мама виходила з ванної кімнати.
Наступного дня в шухлядці слоненяток уже не було, зате на сторінках Катіної книжки вони знову були в повному складі.
Коли ж приїхала китайська мишоловка, жодної миші в неї впіймати не вийшло. Але тато через це не дуже засмутився — відніс мишоловку до гаража та там слухав із неї радіо.
Comments