Катя шукала слоників. Вони ховалися від неї на сторінках великої книжки, яку придбав для неї тато. У свої п’ять рочків Катя читала ще надто повільно, а от пошук слоненят дуже любила, і їм доводилося ховатись від неї майже кожного вечора. От вкладеться Катя у ліжечко, накриється ковдрою, візьме книжку — і усе, ховайтеся, слоненятка!
Аж ось, одного дня, їх родина переїхала в інше місто, і — ой, лишенько! — дорогою вони потрапили під дощ, і Катіна улюблена книжка відсиріла. Мама просушила книжку на батареї, але слоники чомусь перестали знаходитись після цього. Точніше, їх ніби стало менше. На першій сторінці було п’ять слоненяток, і Катя їх усіх відшукала. На другій їх раніше було шість — але тепер Катя не могла знайти навіть п’ятого. Катя шукала, аж поки мама не погасила світло, тоді відклала книжку, повернулася на бочок, вже майже заснула… раптом їй здалося, ніби хтось маленький ворушиться в неї в ліжку. Вона зазирнула під ковдру — але нікого не побачила. Потім, коли дівчинка вже спала, в темряві пролунав тихенький “гуп” — а потім тупіт маленьких ніжок. Але цього вже Катя не чула.
Наступного дня в Каті була купа справ, і вона згадала про дивне копошіння та пропалих слоників лише ввечері, коли знову лежала в ліжечку з книжкою. Тепер і на першій сторінці п’ятий слоник ніяк не знаходився, хоча ще вчора був тут. Коли дівчинка заснула, їй наснився дивний сон, ніби вона йде вгору по сходах, які ніяк не закінчаться, тому що це й не сходи зовсім, а довжелезний слонячий хобот. І от Катя йде-йде тим хоботом, і раптом він закінчується, і Катя дивиться велетенському слону, чий це був хобот, прямо в очі. А слон дивиться на Катю. Катя прокинулася, відкрила очі — і у світлі нічника побачила, що на неї дійсно дивиться слон. Щоправда, на відміну від сну, величезним з них був не слон, а Катя. Слоник був заввишки як Катін пальчик, стояв на її ліжку, і розглядав її. Коли Катини оченята відкрилися, слоник страшенно перелякався, тоненько протрубив, і кинувся навтьоки. Катя теж перелякалася, й сховала голову під подушкою.
— Мамо, ти знаєш, мені здається, по моєму ліжку хтось ходить… — сказала Катя мамі наступного ранку.
— Хто ж це може бути, сонечко? — спитала мама, не відриваючись від телефону — вона читала дуже цікаву статтю.
— Не знаю. Хтось білий, чи сіренький. Тупотить. Може, маленьке слоненятко?
Мама підняла голову від екрана, і стала дивитись вдалину, обмірковуючи почуте. Тут до кухні увійшов, чухаючи неголену щоку, тато. Він був у своїй улюбленій піжамі з Мікі-Маусами, вона дуже подобалася Каті.
— Миші! — загорлала мама, дивлячись на татову піжаму.
— Де?!! — загорлав у відповідь переляканий тато, застрибуючи на табурет.
— В дитини в ліжку бігають миші!
— Які миші?!!
— Велетенські! Вона каже — як слони!
— То це дитина каже, що бігають миші?
— Так! Ні! Каже дитина, але ж я теж чула шурхіт вночі!
— Та не вигадуй…
— Нащо мені вигадувати мишей?
— Ну, не знаю…
— Ти маєш щось зробити! Ти ж чоловік!
— Я чоловік, а не кіт!
— Ти мій котик, ти впораєшся! А нам пора до садочка, Катюньо, пішли швиденько!
І вони побігли до дитячого садочка, залишивши тата міркувати за вранішньою кавою, що це було, і що він має тепер зробити.
Ввечері, поки мама була в душі, а тато замовляв в інтернеті китайську електронну мишоловку з вбудованим радіоприймачем та вайфай-модулем, Катя вирішила перевірити своїх ляльок. Вони жили у спеціальній шухлядці, яку дівчинка висунула, й стала перевіряти самих ляльок, їх одяг, речі… Раптом пролунав дивний звук — ніби хтось чхнув. Але не просто “хтось чхнув”, а чхнув хтось маленький, і дуже тоненько. Катя висунула сусідню шухлядку — і побачила в ній п’ятьох переляканих слоників. Вони дивилися на неї, а вона — на них, аж поки один із них знову не чхнув.
— Будьте здорові! — тихенько промовила Катя.
— Дякую! — відповів слоник, що чхав.
— А що ви тут робите? — спитала дівчинка.
— Ховаємось… — відповів інший слоник, старший на вигляд.
— А чому не в книжці?
— Ми звідти випадаємо.
— Як це?
— Не знаємо, — слоник змахнув вухами: слоники так роблять замість знизати плечима — чомусь перестали триматися. Ми думаємо, що це після дощу.
— Так, після дощу — підтакнув слоник, що чхав — книжка відсиріла, клей відстав, а я ось ще й простудивсь…
— От бідолахи! Спробую вам допомогти, а ви поки що сидить тихесенько, бо тато вже он мишоловку замовляє.
Слоники закивали, Катя закрила шухлядку, й пішла до батьківської кімнати:
— Тато, дай мені клей, будь ласка!
— Клей? Нащо тобі клей, сонечко, вже спати час…
— Мені… Мені треба склеїти книжку. Мою улюблену, про слоників.
— Може, завтра разом склеїмо?
— Ні, будь ласка! Можна зараз? — промовила Катя, і додала англійською: Плі-із!
Вона знала, що татові дуже подобається, коли вона розмовляє англійською, хоча б як мало слів вона знала. І це спрацювало, тато розплився в усмішці, дістав із секретера клей, і дав його дівчинці:
— Ось, але давай швиденько, бо мама зараз вийде з ванної, і буде лаятись, що ти ще не в ліжку!
— Дякую! Я швиденько, тато, обіцяю! — і Катя побігла до своєї кімнати.
— Дивиться, що я вам знайшла! — вигукнула Катя, відкриваючи шухлядку, — це клей!
Слоники аж затрубили від радощів — це прозвучало так, ніби хтось подув у губну гармошку.
— Дякуємо! Лишай його тут, та лягай спати — коли всі заснуть, ми підклеїмось! — сказав старший слоник, і додав: Добраніч!
Дівчинка засунула шухлядку, лишивши клей слоникам, і швиденько стрибнула у своє ліжечко, як раз вчасно: мама виходила з ванної кімнати.
Наступного дня в шухлядці слоників вже не було, зате на сторінках Катіної книжки вони знову були у повному складі.
Коли ж приїхала китайська мишоловка, жодної миші нею впіймати не вдалося. Але тато через це не дуже розстроївся — він відніс її до гаража, і там слухав з неї радіо.
