Карапуцлі жили у долині між двох зелених пагорбів, біля річки. Вони вирощували буряк, вудили рибу і збирали гриби. Улюблена їжа в них була риба, фарширована грибами, з печеним буряком. Вони завжди готували її на всі свята: дні народження, весілля, новий рік, та у день Барлубупи — покровителя та захисника карапуцлів. В цей день вони усі виходили зі своїх маленьких блакитних хатинок на центральний майдан селища, прикрашали квітами статую Барлубупи, що стояла посередині, і веселилися до ранку. Карапуцлі водили хороводи, змагалися у киданні бруми — спеціального мисливського знаряддя, яким Барлубупа колись вполював Кризондру, страшного звіра, грозу Карапуцлів. Вони співали пісні про перемогу Барлубупи над Кризондрою, спалювали її опудало, і раділи, що така страшна небезпека більше їм не загрожує, й вони можуть спокійно жити біля своєї річки, між пагорбів.
***
Якось вранці, Малупа з Гросичем, двоє молодих карапуцлів, вудили рибу у тихій заводі, яких було багато на цьому березі річки. Раптом Малупа відчув, що гачок його вудки щось підчепив: вудку потягнуло вбік. Малупа спробував підсікти рибу — звісно, він думав, що то риба — але вудку смикнуло так, що він ледь втримав її у своїх пухкеньких долоньках.
— Ой-ой, Гросичу! Гросичу, допомагай, це щось велике — вигукнув він.
Гросич кинувся другові на допомогу. Вдвох вони вчепилися у вудку, потягли, що сили, і витягли на берег… ох, що ж це вони витягли?
На березі сидів якийсь старий пузатий дід, з довгою бородою, синього кольору. Тобто, борода була біла, а от решта діда була синьою — і руки, і ноги, і пузо, і довгий гострий ніс.Пишна його шевелюра, як і борода, була білою, а величезні викочені очі — яскраво-жовтими, ніби дві жовті кульбабки. Вбраний він був у якесь незрозуміле дрантя.
Дід блимав очима, та дивився на друзів.
— Малупе, це ж…
— Ні, Гросичу, не може бути…
— Але ж борода…
— І очі…
— І пузо…
— Все так! Це ж сам Барлубупа! - вигукнули вони разом.
Від цього скрику дід аж підскочив, ніби прокинувся:
— Га? Що? Де я?
— Ба… Барлу… О великий Барлубупе! Вітаємо вас у Карапуцлевих землях! Ми пам’ятаємо вас, та одвічно вдячні вам за порятунок від страшної Кризондри!
— Кризондри? Де?!! — Барлубупа аж підскочив, і став озиратися.
— На щастя, після вашої перемоги, Кризондра ніколи вже не з’являлася в цих краях…
— Правда? Це добре, добре. А що, може є в вас щось попоїсти? — спитав дід, і потер своє синє пузо.
***
У селищі поява Барлубупи викликала фурор. Усі карапуцлі й карапуцлики від малу до стару висипали на майдан привітати свого героя. Вони пригощали його рибою, грибами та буряком, співали йому пісні, і взагалі були щасливі, як ніколи. Крумпель, старий карапуцль, що вже четвертий тиждень не вставав з ліжка, бо “прийшов вже час”, ніби забув про свій вік та хвороби, та плясав разом з молодими.
Ввечері, коли більшість мешканців селища вже трохи втомилися від веселощів, маленький карапуцлики, захоплено дивлячись у жовті очі Барлубупи, спитав:
— Діду, а розкажіть, як ви перемогли Кризондру?
Старші карапуцлі поблажливо посміхалися, хитаючи головами: вони ж бо всі на пам’ять знали цю історію, а от малечі непогано було б послухати її від самого Барлубупи.
— Кризондру? Переміг? - ніби тінь пробігла дідовим обличчям — так, я переміг Кризондру.
— Як?
— Ну… вона… кинулася на мене, а я її — бум по голові!
— Брумою?
— Бру… так, брумою.
— А по який голові?
— Що?
— По якій голові ви її… тойво, бум?
— По, кгм, головній голові.
— Тобто по середній?
— Так, по середній. Цією, як її, брамою.
— Брумою?
— Так, брумою. Прямо по голові.
— І що вона?
— Як що? Впала й здохла.
— Ого! — діти захоплено, але трохи розчаровано дивилися на Барлубупу: більшість з них чула про цю велику бійку трохи іншу історію.
Згодом, коли веселощі припинилися, коли Барлубупа нарешті наївся та заснув у будинку старости, маленький карапуцлик, якого мама вкладала спати, спитав їх:
— Мамо, а чому Барлубупа не розповів про те, що бився з Кризондрою три дні й три ночі?
— Не знаю, зайчику, може він забув?
— Забув? Це ж великий Барлубупа, як він міг забути?
— Ну, він же старий вже
— Не знаю, мамо. Може, він просто дуже скромний?
— Може й скромний, зайчику.
Мама цьомнула карапуцльониша у лоба, й теж пішла спати. Щоправда, вдалося їй це не одразу, не зважаючи на втому: здавалося, стіни гарної блакитної хатинки ходять ходуном від потужного Барлубупового хропіння. Добре ще, що хата старости, де він спав, була на іншому боці селища.
***
На ранок карапуцлі скупчилися навколо старостової хати, чекаючи на пробудження Барлубупи. Але той не поспішав прокидатись. Мешканці селища не хотіли снідати без свого героя, тому влаштували змагання з кидання бруми. Молоді карапуцлі по черзі вправно розкручували й кидали конструкцію з трьох палок, поєднаних ланцюгами. Ланцюги намотувались на жердину, яка стояла в кількох метрах перед кидачем, та символізувала одну з ший Кризондри. Палки колотили її “голову” — мішок з тирсою, закріплений зверху жердини.
Нарешті Барлубупів храп стих, з хати почулося невиразне бурмотіння. Всередині щось впало, грюкнувши, двері розчинилися, і ранкове сонце осяяло сиву шевелюру Барлубупи. Площа привітно загула, і Малупа, який тільки-но зібрався кидати бруму, підбіг до діда:
— О великий Барлубупа, покажи нам, як кидати бруму!
— Кгм… Кидати бруму?
— Так! Так! - схвально загула площа
— Але сніданок…
— Ну будь ласка!
— Ну, добре…
Барлубупа невпевнено взяв з рук Малупи знаряддя, зробив кілька кроків до жердини-цілі, й почав розкручувати бруму. Бам! — Одна з палок бруми вдарила його прямо по голові. Бум! — дід провалився на землю, як мішок буряків. Карапуцлі спочатку застигли в повній тиші, але згодом кинулися рятувати свого героя. Барлубупу знову віднесли до старостової хати, вклали в ліжко, та поклали на голову компрес зі свіжої риби — надійний карапуцлевий засіб від головного болю.
Карапуцлів староста, лікар, Малупа з Гросичем, та ще кілька селян стурбовано скупчилися біля ліжка, на яке вклали Барлубупу. Лікар шепотів старості на вухо про цілющі властивості свіжої риби, а Малупа шепотів Гросичу про те, що ще ніколи не бачив, щоб бруму кидали аж так незграбно. Хтось ще з поважних селян бубонів ніби сам собі під носа, що за вчора запаси буряку у сховищі суттєво поменшали.
Раптом усе це шепотіння та бубоніння заглушив гучний, протяжний чи то стогін, чи то гарчання. Усі карапуцлі аж присіли, і хтось з них нажахано пролопотів: “Кризондра?!!”
Але це була не Кризондра, а бурчання у барлубуповім животі. Дід, наполовину отямившись, зашамкав губами, намацав на голові рибину, й потяг її до рота. Щелепи його заходили ходуном, борода стала дибки, й Барлубупа, остаточно прокинувшись подивився на карапуцлів:
— Жерти!
— О великий Барлубупа, як ся… — забелькотів староста
— Жерти хочу! Швидко!
Дружина старости кинулася до буфету, і протягнула Барлубупі коробку з печивом. Барлубупа запхав у рота одразу три печива і майже миттєво їх проковтнув:
— А риба? З буряком?
Староста з лікарем підхопили Барлубупу під руки, й повели до столу, що було накрито на дворі. Це було важко: від учора барлубупове пузо збільшилося ніби вдвічі.
За столом вже зібралося все селище. Молоді карапуцлі веселилися, як і вчора, але старші збентежено роздивлялися Барлубупу, якій жер, ніби не в себе. Пузо його продовжувало збільшуватись, а запаси риби з буряком — зменшувались. Малупа і Гросич, разом з друзями, тихенько сперечалися: багатьом здавалося, що Барлубупа надто товстий і повільний, щоб перемогти такого небезпечного ворога, як Кризондра.
***
Барлубупа прожив у селищі Карапуцлів ще тиждень. І весь цей тиждень він весь день жер, ніби в нього в пузі була безодня прірва, а вночі хропів так, що нещасні карапуцлі не могли заснути. Від карапуцлевих веселощів не лишилося й сліду. Запаси їжі танули, як сніг на сонці: ще день-два, і дійде черга тих запасів, що карапуцлі зробили на зиму. А якщо з’їсти зимові запаси, що ж тоді їсти взимку?
Коли чергового ранку Барлубупа вийшов зі старостової хати — він ледь протиснув у двері своє велетенське синє пузо — його знову чекав натовп… Але обличчя в карапуцлів були суворі, а накритого стола — не було. Як це? Де ж сніданок? Барлубупа збентежено озирався навколо, але їжі ніде не було видно…
— Барлубупа! — староста вийшов вперед, і сміливо дивився прямо в дідові каламутні очі.
— Сніданок? — пробурмотів синій дід.
— Барлубупа, досить жерти! Ти з’їв усю нашу їжу!
— Що?!! — вигукнув дід — Хто з’їв усю їжу?!!
— Ти, Барлубупа!
— Але ж я голодний!
— Ми не можемо тебе годувати, Барлубупа! В нас лишилися лише запаси на зиму…
Барлубупа ще раз озирнувся, і його погляд впав на два великі амбари, де карапуцлі зберігали зимові запаси.
— Геть з дороги! — Барлубупа відштовхнув старосту і сунув до амбарів. Нещасний старик впав би, якби його не підхопили під руки інші селяни.
— Стій, Барлубупа!
Дорогу синьому діду заступив Малупа. Йому було дуже страшно, бо все своє життя він слухав історії про легендарного героя Барлубупу, який врятував усіх карапуцлів від страшної Кризондри. Тільки зараз він помітив, як синій дід виріс за цей тиждень — і не тільки дідове пузо виросло, але й сам він став вищій за будь-якого карапуцля, ледь проходячи у двері старостової хати. Дід навис над Малупою, затуляючи сонце:
— Ти хто такий, телепню? - прогарчав він.
В Малупи спітніли долоні, якими він стискав бруму, та чомусь трусилися коліна, але він знайшов у собі сили відповісти:
— Я Малупа! Я… Ми з Гросичем дістали тебе з води! Привели тебе до селища! Частували як героя! Але ти — не справжній Барлубупа! Справжній Барлубупа любив карапуцлів, і ніколи нас не образив би. То тепер прийшов тобі час піти туди, звідки ти з’явився!
— Що?!! От я тебе зараз…
Синій дід спробував схопити Малупу, але той відстрибнув, і розкрутив над головою бруму. Три палки зі свистом розрізали повітря. Дід на мить завмер, слухаючи той свист, а потім знову кинувся на Малупу. Той знову відскочив, і одна з палок бруми смачно вдарила “Барлубупу” в живіт. Синій велет загарчав, його грайла схопили повітря — прудкий Малупа танцював з розкрученою брумою, як полум’я танцює над вогнищем.
— Гросичу! Допомагай!
Гросич, що від початку бійки було застиг стовпом, ніби прокинувся, й побіг на допомогу другові. І як раз вчасно: Малупова брума вчергове хряпнула синьому діду по пузу, але тому вдалося впіймати одну з палок. Він рвонув — і вирвав Малупову зброю з рук хороброго карапуцля! Малупа перелякано відсахнувся, велет сунув на нього, і було б йому лихо, але тут вже гросичева брума заходила по “барлубуповій” спині, плечах та сідницях. Дід заволав і розвернувся до нового ворога. В цей час сільський староста гукнув Малупу, та кинув тому ще одну бруму.
Малупа впіймав бруму, та на хвилину застиг. Перед ним пузатий синій велет насідав на його друга, Гросич відчайдушно відбивався, але не міг би втриматись довго. Малупа згадав, як брума вдарила “барлубупу” по голові на ранок другого дня, коли той невдало спробував її розкрутити. Хоробрий карапуцль почав розкручувати бруму над головою, одночасно потроху відступаючи.
Бам! — дідова синя ручища вдарила бідного Гросича збоку в голову! Бідолаха відлетів, і впав на землю, зомлілий. Велет із гарчанням знову повернувсь до Малупи. Той як раз розкрутив бруму так швидко, як не крутив ніколи в житті. Брумові палки не те що свистіли — вили в повітрі. І тут Малупа метнув бруму.
Усі три палки бруми з шаленою силою вдарили синю дідову голову! З очей його посипалися іскри, ланцюг бруми намотався на шию, і дід кинувся навтьоки. Малупа підскочив до бідного Гросича, схопив його бруму, і почав розкручувати і її. Коли палки завили в повітрі, синій дід вже добіг до річки. Малупа кинув знаряддя, і брумові ланцюги оплутали ноги “барлубупи”. Той змахнув руками, впав у воду — і більше карапуцлі його ніколи не бачили: він ніби розчинився у воді, з якої виліз сім днів тому.
***
Карапуцлі частували Малупу — переможця страшного Барлубупи весь день! Але вже на ранок новий герой наказав карапуцлям взятися до роботи, й усі селяни, від сивого до волосого, пішли — вудити рибу, збирати гриби, та саджати буряки. Зима пройшла добре, їжі усім вистачило, і навесні Барлубупу в селищі майже забули. Замість його статуї поставили нову — молодий герой-карапуцль Малупа розкручував над головою бруму, а поруч стояв його вірний друг Гросич.