top of page
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Велет-боягуз

Updated: Feb 26



Левку ще не було десяти, але він вже міг розчавити волоський горіх двома пальцями, розпрямити підкову, чи самотужки підняти корову на горище. За останню витівку, правда, йому добряче влетіло, та й підкови псувати батько йому теж суворо заборонив. Але все одно, Левко був дуже сильний. І все було в нього добре, поки не з'ясувалося, що Левко — боягуз.

Одного дня він грав з однолітками у хованки. Усі діти сховалися, і була Левкова черга водити. Він швидко знайшов Якова Маломая, Марічку та Петрика, і як раз хотів зазирнути під розлогий кущ, бо думав, що там ховається Славко-Буйко. Славко дійсно був там, і вже зрозумів, що Левко його зараз знайде — тому раптом заволав та й  вискочив з укриття, розмахуючи руками. Левко так перелякався, що з криком повалився на землю, і всі діти сміялися з нього.

Потім ще була історія із розлюченим півнем, що не давав Левку вийти з двору, потім Левко відмовився бігати з іншими дітьми під дощем, бо боявся грому. Вони стали дражнитися, називали його Левко-Боягузко, і постійно лякали, то зненацька на нього вистрибуючи звідкілясь, то гаркаючи йому на вухо — і дуже сміялися з того, як він від цього підскакував. А коли Яків Маломай, вдвічі менший за Левка, побив його, хлопець взагалі втік із селища, та оселився у печері під Горбатою Скелею, що була за лісом.



Печера була велика, глибока й затишна. Йти до неї треба було через Темний Ліс, то ніхто й не ходив, бо дурних нема по лісу шастати, коли там вовки ходять. А хлопця вовки не чіпали, бо він був великий, і вони самі його боялися. Знущатись та дражнитись, як діти, вовки не вміють. То Левкові  жилося під скелею тихо й затишно. Коли була гроза, він заходив глибше у печеру, куди звук грому долинав приглушений, ніби в животі урчить - зовсім не страшно. 

Так хлопчик і виріс — і ого-го, як виріс! Заввишки він був вдвічі більший за будь-якого чоловіка, а сильний, як п'ятеро.


***


В ті часи в Темному Лісі крім вовків з'явилася нова загроза: став там хазяйнувати Мар'ян Каторжанин, лихий отаман, що зібрав цілу банду відчайдух-розбійників. Швидко їм набридло грабувати маленькі хутори та одиноких мандрівників, і ось вирішили вони, не більше, не менше, а викрасти королівську онуку — чарівну принцесу Тюльпан.

Для цього треба було заманити її якимось чином у Темний Ліс, бо яка б не була відчайдушна в Каторжанина банда, а нападати на королівський замок сил їм ніяк не вистачало.

Довго отаман клопотав собі голову, як же виманити принцесу в ліс. Жодної притомної ідеї в нього не було, аж поки розбійники не привели полоненого, мандрівного музику. Той і розповів Мар'яну, що принцеса Тюльпан, виявляється, страшенно любить музику, і запрошує до свого двору музик із самого Відня. Але шлях до Відня дальній, і дуже рідко якийсь маестро зважувався на таку дальню подорож, лише ото молоді таланти їздили до нашої принцеси по заробіток.

Тоді Мар'ян-Каторжанин, не дарма що навчавсь колись у Сорбонському Університеті цілих три семестри, написав до королівського двору листа. Лист був нібито від графа Мираски, який повідомляв принцесі, ніби він запросив до свого замку на гостини самого маестро Леоніна Нотр-Дамського, славетного композитора та органіста, що погодився приїхати й дати кілька концертів. Граф нібито запрошував принцесу відвідати ці концерти. І звісно ж, найкоротша дорога до замку графа Мираски проходила як раз через розбійничий ліс.

Хитрий отаман, як тільки відрядив гінця з листом, одразу ж наказав своїм розбійникам зачаїтися, нікого не грабувати, ніде не показуватись, щоби принцеса не злякалася їхати через їх ліс. І замість грабежів, розбійники стали планувати засідку.


***


Отримавши листа із запрошенням на концерт самого маестро Леоніна Нотр-Дамського, принцеса була на сьомому небі від щастя. Але батько ніяк не хотів її відпускати. Довго вона вмовляла тата, пообіцяла йому вивчити грецьку мову та цілий рік лягати спати вчасно, і врешті-решт батько-король погодився. Але не відпустив принцесу саму, а поїхав разом з нею, бо йому й самому було цікаво послухати нову сучасну музику.





І от, в'їжджає королівська карета у Темний Ліс. В кареті одразу потемнішало, бо не дарма ліс таку назву має: дерева високі, затуляють світло, навіть у ясний день їдеш, немов у сутінках. Тиша навколо, лише якийсь птах дивний як закричить. Стало королю з принцесою, та й усій свиті, моторошно. А тут ще й карета зупиняється — кучер каже, велетенське дерево впало поперек дороги, загородило проїзд. Вийшли придворні, дивляться: дерево підпиляно, хтось його навмисно повалив! І тільки вони це побачили, як позаду карети з тріском впало ще кілька дерев — закрилася пастка! Тут з усіх боків до карети кинулися зі свистом та улюлюканням розбійники з мечами та шаблями наголо. Перелякалася королівська свита, розбіглися лісом, хто куди, поховалися, пікнути бояться. Тоді король виходить з карети, бачить: кругом бандити, і сам Мар'ян-Каторжанин стоїть, дивиться на нього, посміхається. Ще б не посміхатись: хотіли принцесу викрасти, а впіймали її разом із самим королем!




Але король відважний був, дарма що вже старий. Підняв скіпетр, й каже: "Пішли геть, сволота! Хто підійде — вб'ю!"

Бандити на нього накинулися, й перших двох король так перетягнув поперек спини скіпетром, що вони впали, і ще пів години не могли підвестися — але ж інші збили його з ніг, і зв'язали разом із принцесою.

Тільки хотів ватажок наказати відвести полонених до розбійничого лігва, аж тут чують — хтось у лісі співа! Стоять бандити, розгубилися на мить: хто ж це може в їхньому лісі співати?


А то наш колишній хлопчик, а нині — Левко-велет в цей час з риболовлі повертався у свою печеру, пісню на ходу співав. Бачить Левко: дерева поперек дороги впали. Ну він взяв одне, й жбурнув куди подалі. І друге теж, і третє.

Перше дерево впало прямісінько Мар'яну-Каторжанину на голову, та й обірвало його лихе розбійниче життя на місці. Друге дерево зі страшенним тріском впало поруч із розбійниками, кількох з них розкидало чи придавило гілками. Інші дивляться: отамана вбило, якийсь велет голіруч розкидав їх барикаду з двохсотлітніх дерев! Підняв величезне дерево, ніби ручку від мітли, зараз їх повбива! Заволали, загорлали, й розбіглися лісом, ніхто їх більше й не бачив.





Розкидав наш хлопчина барикаду, дивиться: красива карета стоїть, а поруч з нею лежать на землі зв'язані старий король та чарівна принцеса. Розв'язав їх, тут король і розповів, від якої страшної небезпеки наш велет-боягуз їх врятував, а потім питає:

— А хто ж ти такий, і що тут робиш?

— Я, каже хлопець, Левко-Боягузко, живу тут у печері, бо всіх боюся.

— Усіх боїшся, кажеш? А сам в печері жити не боїшся?

— Ні, не боюся, бо там же нікого немає, ніхто мене не скривдить.

— А вовків у лісі не боїшся?

— Та що вони мені зроблять, вони ж маленькі. Ні, не боюся.

— А ото бандитів, що засідки на дорогах влаштовують, не боїшся?

— Та я їх і не бачив, вони від мене самі чомусь тікають.

— А мене, короля, не боїшся, що я накажу тебе у в'язницю посадити?

— Ні, Ваша величносте, не боюся, бо ви людина мудра та справедлива, такого не зробите.

— Так який же ти, Левко, боягуз, якщо ти нічого не боїшся?

— Ох, що ж сказати... Дуже я боюся, коли з мене сміються та знущаються.

Подивився на нього король уважно, помовчав трохи, а потім й каже:

— Йди до мене на службу, хлопче. Ніхто з тебе знущатись не посміє ніколи.


Пішов наш велет на службу до короля, і ніхто з нього вже не сміявсь. А згодом і принцеса Тюльпан стала його дружиною, і жили вони довго та щасливо. А на весіллі в них грав сучасну музику сам маестро Леонін Нотр-Дамський, славетний композитор і органіст.


13 views0 comments

Recent Posts

See All

Comentarios


bottom of page