Драконяча Фея

Фея махнула чарівною паличкою, і красива золочена карета перетворилася на великий стиглий гарбуз. Ще один змах — і по гарбузу забігали білі миші, що лише мить тому були четвіркою чудових коней.

— Досить! Досить! — благав принц. Фея обернулася до нього, й суворо запитала:

— Зрозумів?

— Так! Так, зрозумів! — розмазуючи під носом соплі сказав принц.

— Що ти зрозумів? — перепитала фея.

— Що не треба більше полювати на драконів…

— Чому?

— Тому, що ти перетвориш на гарбузи та мишей усе моє королівство… — принц був досить сміливий юнак.

— Що?! - очі феї палали вогнем, а з кінчика чарівної палички почали зриватися маленькі блискавки.

— Тому, що дракони — то вимирущий вид! - вигукнув нещасний королевич.

— Не чую!

— Драконів майже не залишилося!

— Отож-бо! — фея фиркнула, розправила за спиною крильця, і, як маленький гвинтокрил, піднялася в повітря. Коли її ноги опинилися вище дерев, що росли обабіч дороги до королівського замку, вона погрозила принцу пухкеньким пальцем — Дивись ото мені! — й полетіла в бік лісу. Принц важко зітхнув, й поплентався додому.

Вдома фея обережно поклала паличку в кобуру, а кобуру зачинила в сейфі. Потім вона перевдягнулася у зручний спортивний костюм — корсет вже надавив їй боки — й пішла перевіряти прихисток.

Будиночок феї стояв на верхівці скелі, західний схил якої був схожий на сир “маасдам”: весь у драконячіх норах. Дракони в них жили різноманітні — фея назбирала їх по всьому світові: і червоні рогаті, і жовті в синій горошок, і чорні багатокрилі, і рожеві, що вкриті пір’ям, і навіть рідкісний двоглавий фіолетовий дракон у білу клітинку. Годувала фея своїх улюбленців добре, тому вони були досить гладенькі — що не заважало їм весело роїтися навколо скелі. В променях сонця, що сідало, це було дуже красиве видовище!

Побачивши фею, дракони закурликали, засвистіли, випускаючи струмені пари, ніби великі кольорові летючі чайники, й кинулися до хазяйки. Вона обіймала їх, пестила кожного, чухала за вухами та розповідала їм, які вони гарні й красиві. Дракони урчали й примружували очі від щастя.

Нагодувавши улюбленців, прочитавши їм казку, фея простежила, щоб вони усі уляглися по своїх печерах. Чмокнувши кожного на ніч в ніс — дракони дисципліновано затримували дихання, щоб не ошпарити фею — вона піднялась у свій будиночок, і сіла писати новий розділ своєї книги. Книга називалася “Дракони — піклування, годування та пестощі”, і в ній було багато довгих та розумних слів. Розділ був чималий, і десь всередині одного занадто вже довгого слова гусяче перо, яким писала фея, випало з її руки, очі закрилися, голова опустилася на розкриту книгу — і втомлена крилата чаклунка солодко заснула.

Прокинулася фея від несамовитого драконячого свисту, змішаного з пронизливим сурміння мідних сурм. Фея виглянула у віконце.

— Ой, матінко! — зойкнула вона.

Сонце стояло вже високо — фея з вечора не завела будильник, і проспала вранішнє годування, через що голодні дракони свистіли, як сто паровозиків, літаючи навколо скелі. А внизу, у підніжжя, стояло справжнє військо — велике, тут були й лицарі на конях, і прості солдати з піками, і два загони лучників, і сурмарі — це вони дули у свої мідні сурми — і кілька генералів. А попереду всіх стояв король. І вчорашній принц.

Фея миттю натягнула сукню — прямо поверх свого зручного спортивного костюма, бо часу було обмаль. Витягла з сейфа кобуру з чарівною паличкою, й вистрибнула з віконця. Вона так спішила, що ледве встигла розправити свої крильця — і загальмувала падіння вже біля самої землі, важко плюхнувшись прямо перед королем.

— Що за безлад?! Чому ви лякаєте тварин?!! — вигукнула вона.

— Твої тварини вкрали принцесу, стара відьмо! — гиркнув король.

— Тато… — промовив принц.

— Циць! Батько розмовляє!

— Тато, обережно, в неї паличка…

— В мене теж паличка! — вигукнув король, змахуючи скіпетром. Скіпетр був великий та важкий, як дубина.

— В неї чарівна, тато… тихенько промовив принц, втягуючи голову в плечі.

— Циць, я сказав! — і король повернувся до феї — Де моя донька-принцеса?! Га? Відповідай, відьмо!

— Що за дурня! — відмовила фея — Яка ще принцеса! Подумай сам, старий бовдуре — нащо драконам принцеса?

— Ти мені скажи, стара! Може, вони її з’їли?

— Ні, ну ви чули? - фея закинула голову, ніби звертаючись до своїх драконів, що кружляли в небі — Кожен школяр знає, що дракони не їдять м’яса! Лише сірку, керосин, і ще вівсяну кашу, бо вона дуже корисна!

— Нічого не знаю — вигукнув король — в усіх книжках написано, що дракони або їдять принцес, або вимагають за них викуп!

— Книжках? Ти що, читати вмієш? Викинь свої комікси, величносте, та послухай мене: дракони нікого не крали, а твоя краля, мабуть, десь вештається з принцами із сусіднього королівства!

— Нічого не знаю, стара відьмо! Або твої ящури повернуть принцесу завтра вранці, або ми зробимо з них кольоровий шашлик, і не врятує тебе ніяка чарівна, паличка, якою ти так залякала мого сина-боягуза!

Король повернувся, і покрокував геть, змахнувши скіпетром: сурмарі просурмили відхід, і військо рушило від драконячої скелі. Але не далеко — стали табором неподалік, чекаючи на строк королівського ультиматуму.

* * *

А фея кипіла від люті: знову хтось звинувачує її драконів у якихось лиходійствах. Ці чудові тварини просто не здатні на таке! Вона знову піднялася нагору, заспокоїла схвильованих вихованців та нагодувала їх. Потім фея відібрала чотирьох найрозумніших драконів — на її думку, це були двоглавий фіолетовий, пара червоних рогачів, та один із вкритих пір’ям, блідо-рожевий. Їм вона розповіла, що вони мають відшукати пропалу принцесу, і часу в них обмаль. Рожевий підставив свою шию, фея всілася, й вони вп’ятьох вирушили облітати сусідні землі — бо король, напевно, сам першим чином обшукав усе поруч із замком.

Спочатку фея повела драконів на південь. Вони летіли швидко й високо, і невдовзі земля під ними заховалася під суцільним шаром важких, свинцево-сірих хмар. Спустившись крізь хмари, вони побачили велике місто, навколо якого були побудовані чисельні заводи, що викидували у повітря клуби диму. Вода в річках була брунатно-зелена, лісів майже не було, і залізничні колії вкрили землю, неначе мисливська сітка, що скувала звіра. Фея з першого погляду зрозуміла, що в цій огидній місцині навряд чи варто шукати принцесу — нема чого їй тут робити. І розвернула драконів на схід.

На сході вони летіли над пустинними та бідними землями. Де-інде були розкидані маленькі селища, люди жили у вбогих халупках, і ясно було, що й тут навряд чи можна зустріти принцесу. Пролетівши над цим сумним ландшафтом, дракони повернули на північ.

Тут здіймалися гори, вкриті густим лісом, і фея вже подумала, що й тут принцесу шукати не слід — але помітила на одній з гір щось біле, сяюче — але явно не сніг. Наблизившись, вони розгледіли на верхівці гори красивий білокам’яний замок. Дракони спустилися, обережно висадили фею прямо у двір замку, а потім розсілися на стінах, як на сідалах — вони вже трохи втомилися, і їм треба було відпочити.

Фею одразу оточили схвильовані придворні — але хвилювалися вони зовсім не через драконів, на яких майже не звертали уваги. Вони накинулися на фею з питаннями, чи не лікар вона? А може, вона знає лікаря? А якщо вона — фея, то чи може вона своїми чарами лікувати людей? А може, вона вміє готувати ліки? Чи може все-таки вона помиляється, і вона — не фея, а лікар?

Вони кричали й голосили, перебиваючи одне одного, і важко було зрозуміти, що відбувається — але врешті-решт, феї вдалося з’ясувати, що їх правитель, володар замку, недужає. Хтось вважав, що це грип, інші казали — отруєння, а дехто наполягав, що це давнє прокляття вразило нещасного. Про ніяку принцесу вони й чути не хотіли, тому фея вирішила запитати хворого правителя. Щоб її до нього пропустили, вона сказала, ніби вона трішечки вивчала мистецтво зцілення та лікарювання у своїй феячій школі. Насправді вона його здебільшого прогулювала, але придворні не могли цього знати, й проводили її до опочивальні володаря.

Хазяїн замка лежав на великому ліжку, застеленому восьма м’якими перинами, і вигляд в нього був кепський. Почувши кроки, він відкрив одне око, й промовив:

— Тихіше! Крокуй тихіше! Ти гупаєш, як стадо слонів!

Фея скреготнула зубами, але стрималася — бо справа була важлива.

— Скажи мені, ти бачив принцесу з сусіднього королівства?

— Принцесу? Не знаю, не можу згадати. Дуже голова болить. Ти лікарка?

— Ні, я фея, ми з драконами шукаємо пропалу принцесу.

— Дракони? А вони вміють дихати вогнем? - на обличчі хворого хазяїна замку на мить з'явився зацікавлений вираз.

— Так, звісно, вони ж дракони. Крім рожевого — він вкритий пір'ям, і йому це небезпечно.

— Дракони… - мрійливо пробурмотів володар замку — на вечірці не завадило б вогняне шоу…

— На якій вечірці? - не зрозуміла фея

— На будь-який. Що буде завтра, чи що була вчора… скажи, а ти не лікар?

— Ні, я — фея! Ти ж вже питав!

— Яка фея? Не пам'ятаю…

— Ти бачив принцесу?

— Яку?

— З сусіднього королівства!

— Лікарю, вчора тут була ціла купа принцес, принців, графів, баронес, та навіть один прем'єр-міністр. Чи це був міністр закордонних справ?

— Я не лікар! — вигукнула фея — Мені потрібна принцеса з сусіднього королівства!

— Тихіше, благаю! — промовив хворий — в мене страшенно болить голова.

Фея закотила очі, подивилася на стелю, і три рази глибоко вдихнула й видихнула.

— Я шукаю принцесу з королівства, що на південь звідси. Ти бачив її? — промовила вона тихо, але твердо. Хворий хазяїн замку закрив очі, потер скроні, потім знову подивився на фею:

— Дуже голова болить, нічого не пам'ятаю. Ти — лікарка?

Фея зрозуміла, що в такому стані хазяїн їй не допоможе — а також, що вчора тут була вечірка, на який було багато знатного люду, і, можливо, й наша принцеса. Тому вона вирішила допомогти хазяїну — може, як йому стане краще, він щось згадає?

Вона вийшла з кімнати — придворні, що причаїлися за дверима, стурбовано дивилися на неї.

— Ну що, лікарю? Він оговтається?

— Можливо, якщо ви допоможете мені. Треба зварити зілля пам'яти. У вас є котел?

На щастя, коли фея навчалася у чарівній школі, вона потоваришувала з відьмою з сусіднього факультету. Та навчила її варити зілля пам'яти, щоб легше було готуватися до іспитів. Рецепт був складний — але ж це було зілля пам'яти, той, хто його зварить, авжеж запам'ятає рецепт назавжди!

Під керівництвом феї придворні забігали, шукаючи інгредієнти. На кладовищі назбирали ягід беладонни. З пташиного двору принесли фазанячий послід. Місцеві хлопці впіймали у ставку трьох жаб та одну гадюку. З псарні принесли цілу чашку свіжонастрижених собачих кігтів. Кухар допоміг, надавши перець та часник. А в місцевого майстра-кожухаря фея взяла цілу пляшку рідини для дубіння шкір.

Все це вона кидала у котел, та ретельно перемішувала, варячи на повільному вогні. Коли зілля було готове, вона набрала повну кружку, взяла прищіпку, й знову пішла до володаря замка.

— Гей, не гупай так гучно! — зустрів він її — ти лікарка?

— Так, і я принесла ліки. Зараз тобі стане краще!

Фея затисла ніс хворого прищіпкою, та коли він відкрив рот, почала вливати туди своє зілля. Їй вдалося влити пів кружки, коли пацієнт несамовито загорлав, та вибив кружку з рук феї. Та відскочила в бік. Хазяїн замку, не перестаючи волати, скочив з ліжка, оббіг його три рази по колу, розмахуючи руками — та вискочив з кімнати. Там він зупинився, важко дихаючи — а на нього дивилися, затамувавши дихання, придворні. З пів хвилини була тиша — а потім придворні вибухнули аплодисментами, а на обличчі ще недавно хворого з'явилася широка посмішка — йому явно покращило.

Через пів години хазяїн замку, підкріпившись на кухні, вже розповідав феї все, що вона хотіла почути. З'ясувалося, що це місце — славетний Замок Вечірок, і як раз вчора тут була одна з них. Багато гостей приїхало із суміжних королівств, і, здається, серед них була дівчина, схожа за описом на принцесу. Вона була сама, без свити, і танцювала всю ніч, а вже під ранок, її та кількох інших принцес посадив у свою велику карету один з гостей, бургомістр, і повіз до свого міста — дивитись схід сонця, як він сказав.

— І куди він повіз принцес?

— У місто Лівергем, це порт на захід звідси. Бургомістр казав, що сонце дуже красиво виринає з моря вранці.

— Але ж Лівергем знаходиться на заході, і сонце там не сходить, а сідає у море! — вигукнула фея. Вона гарно вчилася у своїй магічній школі, і добре знала географію — то він збрехав! Здається, принцеси у небезпеці!

Фея кинулася до своїх драконів, які як раз добре відпочили. Рожевий підхопив її, вони злетіли й понеслися до Лівергема швидше за вітер.

* * *

Велике портове місто розкинулося на березі широкої бухти. Величезна кількість кораблів було пришвартовано в порту, і ще кілька стояли на якорі в морі. З боку суші місто ніби охоплювала гряда невисоких пагорбів, а в центрі виблискував сяючою покрівлею палац бургомістра. Фея наказала драконам знизитись, щоби підлетіти непомітно — вона не хотіла переполошити усе місто зарано.

— Що це? — вигукнула Фея, коли дракони перелітали через гряду пагорбів — а ну давайте ближче! — якась фігурка внизу щосили вимахувала якимось ганчір’ям, явно намагаючись привернути увагу драконів.

Вони знизились, потім приземлилися — бо це виявився ні хто інший, як… наш знайомий принц!

— Слухай, я потім все поясню, але зараз — благаю! — нам треба рятувати сестру! Вона, разом з іншими принцесами, на тих кораблях в морі, з червоними парусами. Це — пірати капітана Стрибуна, бургомістр продав їм дівчат в рабство!

Фея не сказала ані слова — вона грізно подивилася на принца, вихопила з кобури чарівну паличку — і тричі махнула нею в нього над головою. Хлопцю було дуже страшно: може, зараз фея перетворить його на жабу? Чи на білого миша? Але ні, пощастило, над головою з’явилося блакитне сяйво, й осіло на його плечі дрібним пилом. Принц змахнув блакитний порох з плеча:

— Що це?

— Блакитне — то правда. Якби ти брехав, було б зелене. Добре, але ти залишишся тут! — і фея скочила назад на шию дракона, вкритого рожевим пір’ям, і вони знову здійнялися у повітря.

— Стривайте! — вигукнув принц: йому дуже хотілося взяти участь у порятунку сестри, але вже нікому було його почути — дракони летіли до піратських кораблів.

Звідки ж принц знав, де принцеси? О, це було непросто! Після розмови Феї з його батьком-королем, він тихенько повернувся до палацу, та пішов прямісінько у конюшню. Він згадав, як минулого вечора, втомлений як собака, пішки повернувся домів — і на зустріч йому пронеслася особиста карета принцеси. Вранці ж, коли принцесу шукали, карета була на місці. Принц знайшов кучера, який зазвичай правив тією каретою — вранці кучер сказав, що нічого не знає, але тепер у хлопця з’явилися підозри щодо нього. Після короткої розмови, коли принц сказав, що вчора бачив карету, і пригрозив розповісти про брехню кучера батькові, кучер зізнався: ввечорі принцеса наказала відвезти її на вечірку у замок в горах на півночі. Кучер чекав на принцесу всю ніч, але вранці слуги хазяїна замка сказали йому, що принцеса поїхала з бургомістром до Лівергему, і він може повертатися додому. Той і повернувся, але повідомляти королю про те, що він загубив принцесу, кучерові було лячно. Тож, хлопчина скочив на коня, й наче вітер поскакав у портове місто. Там він став розпитувати містян, де знайти бургомістра — в палаці того не було — й ті сказали, що бачили його в порту. Там він і побачив, як бургомістр вертається з причалу, задоволений, потираючи руки, та сідає у свою карету, а його слуги вантажать мішок, в якому дзинчить щось важке. Від причалу в цей час відходив човник, в якому сиділо кілька піратів — та зв’язані дівчата, разом з його сестрою! Принц не міг сам нічого зробити, тому кинувся по допомогу — і, побачивши в небі драконів, зрозумів, що це вона, допомога, і є.

Хлопець був дуже обурений, що фея не взяла його із собою, рятувати сестру. Він вліз на свого втомленого коня — і поїхав в сторону міста.

* * *

Четверо кораблів із червоними парусами як раз знімалися з якорів. Вони стояли осторонь від інших човнів. Фея зробила пас паличкою, створюючи закляття Потужного Голосу:

— Поверніть дівчат, пірати, або ми спалимо ваші кораблі!

Її було чутно, мабуть, й на іншому березі моря. У піратів аж у вухах задзвеніло — але ж вони були звиклі навіть до гучних гарматних пострілів, а от віддавати те, що вже потрапило до них в руки — не звикли. Капітан Стрибун вийшов на палубу, подивився, на драконів, та дико розреготався. Підняв шаблю — і віддав наказ гарматам. Бах! — і гарматне ядро просвистіло прямо над вухом рожевого дракона. Фея ледь не звалилася у воду, змахнула своєю вірною паличкою — і блискавка вдарила у щоглу піратського корабля. Почався бій!

Дракони, особливо такі, що дихають вогнем — страшні звіри. Вони швидко кружляли в повітрі, витворювали химерні й неочікувані маневри, й намагалися підпалити кораблі. Фея розмахувала паличкою, наче божевільний диригент, то відводячи від своїх улюбленців гарматні ядра, то сиплючи блискавками, а то й перетворюючи піратів на жаб: вже дюжина ропух стрибала палубами.

Але й капітан Стрибун був досвідчений моряк, що переміг не в одній морській битві. Він давно втратив одну ногу, і мав замість неї штучну, металеву, з пружиною всередині, за допомогою якої стрибав палубою, як коник — і навіть перестрибував з корабля на корабель. Піратські гармати бомбардували драконів залпами, а команда вправно гасила пожежі, що спалахували від драконячого дихання то тут, то там.

Драконам вдалося підпалити два з чотирьох кораблів, їх команди перебралися на інші човни. Пірати ж поцілили влучним гарматним пострілом одного з червоних рогатих драконів: міцна драконяча шкіра витримала влучання, але дракон заревів від болю, й попрямував в бік берега, важко вимахуючи крилами, не в змозі продовжувати бій.

Один з піратів скинув мушкета, й вистрілив, цілячись у фею: на щастя, в нього було лише одне око, і він промазав. “Лусни моя селезінка!” — загорлав пірат, і додав: “квак!” — перетворюючись на ще одну жабу…

За всією цією метушнею, ніхто не помітив, як до піратських кораблів підплив невеличкий човен. Це був принц! він забрався на головний піратський корабель, та відшукав у трюмі нещасних дівчат. Поки фея з драконами відвертали увагу піратів, він розв’язав полонених, посадив у свій човник, та швиденько завеслував до берега.

Фея помітила, як принц рятує сестру й інших дівчат, і, щоб відвернути увагу піратів, почала створювати особливо потужне закляття, що мало вразити кораблі цілим букетом кольорових блискавок. В цей момент капітан Стрибун побачив, що рожевий дракон феї пролітає прямо над його кораблем. Він стрибонув з палуби прямо у вороняче гніздо на верхівці щогли, звідти ще вище — і опинився прямо перед феєю! Вжух! — і його крива шабля розрубила чарівну паличку навпіл! Фея заверещала, немов білка, в якої забрали горіх, й вдарила пірата кулаком прямо в ніс. Той з несподіванки випустив шаблю, схопився за носа, й почав падати вниз. Рожевий дракон вивернувся, й піддав ватажку піратів хвостом, відправляючи його, наче м’яч, далеко в море.

Впавши у воду, капітан Стрибун вже не міг нікуди стрибати, а міг тільки тонути, бо його сталевий протез із пружиною тягнув на дно наче гиря. Пірати побачили, що їх капітан у халепі, й кинулися на порятунок. Човник з принцом та дівчатами вже відплив досить далеко, і фея скомандувала драконам лишити піратські судна й повертатися на берег.

* * *

Згодом фея, принц та принцеси вже летіли на драконячих шиях додому. Там принцеса розповіла королю, як потайки втікла на вечірку до сусіднього замку, і як її обманув підступний бургомістр, і як фея з принцом врятували її та подруг, і як їй шкода, що вона не слухалась батька. Король дуже розлютився! Він страшно наказав принцесу — лишив її на два тижні без солодкого! А бургомістра наказав привезти у палац та посадити в темницю. Королівська гвардія одразу кинулася виконувати наказ, а король повернувся до феї:

— Хм. Що ж. Дякую. Кгм. Дякую за порятунок доньки, от.

— Не те щоб я робила це заради Вас, величносте…

— Це не має значення, для кого ти це робила, стара ві… Кгм! Пані фею! Урочисто обіцяю, що Ви та Ваші вихованці будуть у безпеці на землях мого королівства. Відтепер полювання на драконів є забороненим, а драконяча скеля, та увесь ліс навколо, оголошуються драконячим заповідником!

— Дякую, Ваша Величносте — фея трохи відтанула до короля. — Головне, що діти в порядку.

— Слухай, може вже повернешся до палацу? — король знизив голос — драконів можуть і слуги годувати.

— Скучив? - посміхнулася фея.

— Та який там скучив! — вигукнув король — якось це неправильно. Дітям потрібна мама…

Фея уважно дивилася на короля. Той трохи помовчав, й промовив, дуже тихо:

— Звісно скучив.

— Любий. Діти вже дорослі. Ти чув? Твій син сьогодні бився з піратами та врятував сестру! Ти маєш нарешті поважати його. І посвятити у лицарі, він того гідний.

— Так, мабуть…

— І я ніяким слугам не довірю годувати драконів — до того ж, бідні люди їх бояться. Тут життя на свіжому повітрі, а в палаці мені душно. І корона тисне.

— Так, я знаю… зітхнув король.

Фея наблизилася до короля на один крок:

— Ви ж завжди можете до мене приїхати, і ти, і діти — промовила вона, швидко озирнулася — ніхто не бачить? — і цьомнула короля в ніс. Потім відступила:

— Головне, як зберешся в гості, не бери із собою усю свою гвардію. Ви лякаєте драконів.

Вона розправила крильця, й полетіла вгору, до свого будиночка, лікувати пораненого червоного дракона. Король дивився їй у слід, міркуючи, як краще влаштувати церемонію посвячення свого вже дорослого сина у лицарі.