Драконяча Фея

Фея змахнула чарівною паличкою — і красива золочена карета перетворилася на великий стиглий гарбуз. Ще один змах — і по гарбузу забігали білі миші, що лише мить тому були четвіркою чудових коней.

— Досить! Досить! — благав принц. Чаклунка повернулася до нього та суворо запитала:

— Зрозумів?

— Так! Так, зрозумів!

— Що ти зрозумів? — перепитала фея.

— Що не треба більше полювати на драконів…

— Чому? 

— Тому що ти перетвориш на гарбузи та мишей усе моє королівство… 

— Що?! — очі чаклунки палали вогнем, а з кінчика чарівної палички стали зриватися маленькі блискавки.

— Тому що дракони — то вимираючий вид! — вигукнув нещасний.

— Не чую!

— Драконів майже не залишилося!

— Отож-бо! — фея фиркнула, розправила за спиною крильця та ніби маленький гвинтокрил піднялася в повітря. Коли її ноги опинилися вище дерев, що росли обабіч дороги до королівського замку, вона погрозила принцу пухкеньким пальчиком: 

— Дивись ото мені! — та полетіла в бік лісу. Принц важко зітхнув і поплентався геть. Канікули починалися зовсім кепсько: хлопці у коледжі не вірили, що в його королівстві живуть справжні дракони, і якщо він не привезе драконячу шкіру, чи там, вуха — засміють його, коли він повернеться, щоб довчитися останній семестр…

До вечора хлопець похмуро шкандибав додому, і дуже втомився. На пів дороги на зустріч йому пронеслася інша королівська карета - в ній зазвичай подорожувала його сестра-принцеса. Королевич було зрадів, замахав руками - але карета пронеслася повз нього, навіть не пригальмувавши! 

— Коза! — крикнув принц сестрі навздогін, й поплентався собі далі.

А фея, долетівши додому, обережно поклала паличку в кобуру, а кобуру сховала в сейфі. Потім переодягнулася в зручний спортивний костюм — корсет уже надавив боки — та пішла перевіряти прихисток. 

Будиночок феї стояв на верхівці скелі, західний схил якої був схожий на сир “Маасдам”: увесь у драконячих норах. Дракони там жили різноманітні — чарівниця назбирала їх по всьому світові: і червоні рогаті, і жовті в синій горошок, і чорні багатокрилі, і рожеві, вкриті пір’ям, і навіть рідкісний двоголовий фіолетовий дракон у білу клітинку. Годувала фея своїх улюбленців добре, тому вони були досить гладенькі — що не заважало драконам весело роїтися навколо скелі. В променях сонця, що сідало, це було дуже красиве видовище!

Побачивши хазяйку, дракони закурликали, засвистіли, випускаючи струмені пари, ніби великі кольорові летючі чайники, та кинулися до феї. Та обіймала, пестила кожного, чухала за вухами та розповідала, які вони гарні. Дракони урчали та примружували очі від щастя. 

Нагодувавши улюбленців, прочитавши їм казку, чаклунка простежила, щоб усі вляглися по своїх печерах. Цьомнувши кожного на ніч у ніс (дракони дисципліновано затамовували подих, щоб не ошпарити фею), вона піднялась у свій будиночок і сіла писати новий розділ книги “Дракони: догляд і годування”. Там було багато довгих і розумних слів. Розділ виходив чималий, і десь посеред одного занадто вже довгого слова гусяче перо, яким писала чарівниця, випало з руки, очі заплющилися, голова опустилася на розгорнуту книгу… Втомлена крилата чаклунка солодко заснула.

***

Прокинулася фея від несамовитого драконячого свисту, змішаного з пронизливим звуком мідних сурм. Визирнула у віконце та зойкнула: 

— Ой, матінко!

Сонце стояло вже високо — чарівниця з вечора не завела будильник і проспала вранішнє годування, через що голодні дракони свистіли, наче сто паровозиків, літаючи навколо скелі. А внизу, у підніжжя, стояло справжнє військо — велике: тут були й лицарі на конях, і прості солдати з піками, і два загони лучників, і сурмарі — це вони дули в свої мідні сурми, і кілька генералів. А попереду всіх стояли король і вчорашній принц.

Фея миттю одягла сукню — просто поверх зручного спортивного костюма. Витягла з сейфа кобуру з чарівною паличкою та вистрибнула з віконця. Так спішила, що ледве встигла розправити свої крильця, та загальмувала падіння вже біля самої землі, важко плюхнувшись просто перед правителем.

— Що за безлад?! Чому ви лякаєте тварин?! — вигукнула чаклунка.

— Твої тварини вкрали принцесу, стара відьмо! — гиркнув король. 

— Тато… — промовив принц.

— Циць! Батько розмовляє!

— Тато, обережно, в неї паличка…

— В мене теж паличка! — вигукнув монарх, змахуючи скіпетром. Той був великий та важкий, як дубина.

            — В неї чарівна, тато… — тихенько промовив син, втягуючи голову в плечі.

— Циць, я сказав! — і король повернувся до феї. — Де моя донька-принцеса?! Га? Відповідай, відьмо!

Чаклунка уважно оглянула військо, що вишукувалося навколо них. Король прекрасно знав, що ніякі дракони принцесу вкрасти не могли, і явно вів якусь гру. Що ж, грати в ігри фея вміла:

— Що за дурня! Яка ще принцеса? Подумай сам, старий бовдуре: нащо драконам принцеса? 

— Ти мені скажи, стара! Може, щоб з’їсти?

— Ні, ну ви чули? — чарівниця закинула голову, ніби звертаючись до своїх улюбленців, що кружляли в небі. — Кожен школяр знає, що дракони не їдять м’яса! Вони харчуються сіркою, гасом і ще вівсяною кашею, бо вона дуже корисна!

— Нічого не знаю, — вигукнув правитель, — Принцеси немає в замку, карета її стоїть на місці, то вона не могла нікуди поїхати. Мої люди обшукали все навколо, всі місця, куди б вона могла дістатися пішки — ніде її нема! Хтось її вкрав, і твої дракони — єдині істоти, що могли це зробити! Даю тобі часу до ранку, щоб повернути мою доньку!

Чоловік розвернувся та покрокував геть, змахнувши скіпетром: сурмарі зіграли відхід, і військо рушило від драконячої скелі. Але не далеко — встало табором поблизу, чекаючи на закінчення терміну ультиматуму.

***

А фея кусала губи. Вона знала короля дуже добре — так само, як він знав, що чудові тварини просто не здатні на лиходійство. Він хитрував, і насправді його лють — це просто благання про допомогу. Звісно, дракони можуть обшукати набагато більшу територію, ніж королевська гвардія. Але поважний правитель не міг просити про допомогу якусь там фею, тому він розіграв увесь цей спектакль. Боже, хоча б із дівчиною все було в порядку!

  Чаклунка знову піднялася нагору, заспокоїла схвильованих вихованців і нагодувала їх. Потім відібрала чотирьох найрозумніших драконів. На думку хазяйки, це були двоголовий фіолетовий, пара червоних рогачів та один із вкритих пір’ям, блідо-рожевий. Їм і розповіла, що треба відшукати зниклу принцесу, а часу обмаль. Рожевий підставив шию, фея всілася, і вони вп’ятьох вирушили облітати сусідні землі.

Спочатку чаклунка спрямувала драконів на південь. Летіли швидко та високо, і невдовзі земля під ними заховалася під суцільним шаром важких свинцево-сірих хмар. Спустившись крізь хмари, побачили велике місто, навколо якого були побудовані чисельні заводи, що викидали в повітря клуби диму. Вода в річках — брунатно-зелена, лісів майже немає, і залізничні колії вкрили землю, неначе мисливська сітка, що скувала звіра. Фея добре знала принцесу: та цікавилася лише палацами, балами, принцами й лицарями. В цій огидній місцині навряд чи варто було шукати вередливу королівну, то чаклунка розвернула драконів на схід.

Далі вони летіли над пустинними та бідними землями. Деінде були розкидані маленькі селища, люди жили в убогих халупках, і стало зрозуміло, що й тут навряд чи можна зустріти королівну. Пролетівши над цим сумним ландшафтом, дракони повернули на північ.

Тут здіймалися гори, вкриті густим лісом, і чарівниця вже подумала, що й тут принцесу шукати не слід. Але помітила на одній з гір щось біле, сяюче — але явно не сніг. Наблизившись, мандрівники розгледіли на верхівці гори красивий білокам’яний замок. Дракони спустилися, обережно висадили хазяйку просто у двір замку, а потім розсілися на стінах, як на сідалах — бо вже втомилися і треба було перепочити.

Фею одразу оточили схвильовані придворні — але хвилювалися вони зовсім не через драконів, на яких майже не звертали уваги. Місцеві накинулися на гостю з питаннями. Чи не лікарка вона? А може, знає лікаря? А якщо фея, то чи здатна чарами лікувати людей? А може, вміє готувати ліки? Чи, може, все-таки гостя помиляється: вона — не фея, а лікарка? 

Придворні кричали та голосили, перебиваючи одне одного, і важко було зрозуміти, що відбувається. Але врешті-решт вдалося з’ясувати, що їхній правитель, власник замку, нездужав. Хтось вважав, що це грип, інші казали — отруєння, а дехто наполягав, що це давнє прокляття вразило нещасного. Ні про яку принцесу вони й чути не хотіли, тому чаклунка вирішила запитати самого хворого. Щоб до нього пропустили, сказала, ніби трішечки вивчала мистецтво зцілення та лікарювання у своїй феячій школі. Насправді — здебільшого прогулювала, але тутешні жителі не могли цього знати, тож провели гостю до опочивальні володаря. 

Хазяїн замку лежав на великому ліжку, застеленому вісьмома м’якими перинами, і вигляд мав кепський. Почувши кроки, розплющив око та промовив:

— Тихіше! Крокуй тихіше! Ти гупаєш, як стадо слонів!

Фея скреготнула зубами, але стрималася — бо справа була важлива. 

— Правителю, скажи, ти бачив тут принцесу з сусіднього королівства?

— Принцесу? Не знаю, не можу згадати. Дуже голова болить. Ти лікарка?

— Ні, я фея, ми з драконами шукаємо зниклу принцесу.

— Дракони? А вони вміють дихати вогнем? — на обличчі хворого хазяїна замку на мить з'явився зацікавлений вираз.

— Так, звісно, це ж дракони. Крім рожевого — бо вкритий пір'ям, і йому це небезпечно.

— Дракони… — мрійливо пробурмотів чоловік, — на вечірці не завадило б вогняне шоу…

— На якій вечірці? — не зрозуміла чаклунка.

— На будь-який. Що буде завтра чи що була вчора… скажи, а ти не лікарка?

— Ні, я — фея! Ти ж уже питав!

— Яка фея? Не пам'ятаю…

— Ти бачив принцесу?

— Яку? 

— З сусіднього королівства!

— Лікарко, вчора тут була ціла купа принцес, принців, графів, баронес і навіть один прем'єр-міністр. Чи це був міністр закордонних справ?

— Я не лікарка! — вигукнула гостя. — Мені потрібна принцеса з сусіднього королівства!

— Тихіше, благаю! — промовив хворий. — В мене страшенно болить голова.

Фея закотила очі, подивилася на стелю, тричі глибоко вдихнула та видихнула.

— Я шукаю принцесу з королівства, що на південь звідси. Ти бачив її? — промовила гостя тихо, але твердо. Хазяїн замку заплющив очі, потер скроні, потім знову подивився на фею:

— Дуже голова болить, нічого не пам'ятаю. Ти — лікарка?

Вона зрозуміла, що в такому стані правитель не допоможе, а також що вчора тут відбулася вечірка, на якій було багато знатного люду — можливо, й наша принцеса. Тому фея вирішила допомогти володареві — може, як стане краще, він щось згадає?

Гостя вийшла з кімнати — придворні, що причаїлися за дверима, дивилися стурбовано.

— Ну що, лікарко? Він одужає?

— Можливо — якщо ви допоможете мені. Треба зварити зілля пам'яті. У вас є котел?

На щастя, в чарівній школі фея потоваришувала з відьмою з сусіднього факультету. Та навчила подружку варити зілля пам'яті, щоб легше було складати іспити. Рецепт був складний — але ж це зілля пам'яті: той, хто його зварить, авжеж запам'ятає рецепт назавжди!

Під керівництвом гості придворні забігали, шукаючи інгредієнти. На кладовищі назбирали ягід беладонни. З пташиного двору принесли фазанячий послід. Місцеві хлопці впіймали в ставку трьох жаб і гадюку. Зі псарні принесли цілу чашку свіжонастрижених собачих кігтів. Кухар допоміг, надавши перець і часник. А в місцевого кожухаря фея взяла цілу пляшку рідини для дублення шкір.

Все це чаклунка кидала в котел і ретельно перемішувала, варячи на повільному вогні. Коли зілля було готове, вона набрала повну кружку, взяла прищіпку та знову пішла до власника замку.

— Гей, не гупай так гучно! — зустрів той гостю. — Ти лікарка?

— Так, і я принесла ліки. Зараз тобі стане краще!

Фея затисла ніс хворого прищіпкою та, коли він розтулив рота, почала вливати туди своє зілля. Вдалося влити пів кружки, а потім пацієнт несамовито загорлав і вибив кухля з рук чаклунки. Та відскочила вбік. Хазяїн замку, не припиняючи волати, скочив із ліжка, оббіг його тричі по колу, розмахуючи руками — та вискочив із кімнати. Там зупинився, важко дихаючи — а на нього дивилися, затамувавши подих, придворні. З пів хвилини була тиша. Потім натовп вибухнув аплодисментами, а на обличчі ще недавно хворого з'явилася широка посмішка — йому явно покращало.

За пів години господар замку, підкріпившись на кухні, вже розповідав феї все, що та хотіла почути. З'ясувалося, що це місце — славетний Замок Вечірок, і саме вчора тут була одна з них. Багато гостей приїхало зі суміжних королівств, і, здається, була й дівчина, схожа за описом на зниклу принцесу. Прибула сама, без свити, та танцювала всю ніч, а вже під ранок цю та кількох інших принцес посадив у свою велику карету один із гостей, бургомістр, і повіз до свого міста — дивитись схід сонця, як він сказав.

— І куди повіз?

— У Лівергем, це порт на захід звідси. Бургомістр казав, що сонце дуже красиво виринає з моря вранці.

— Але ж Лівергем знаходиться на заході, тож сонце там не сходить, а сідає у море! — вигукнула фея. Вона добре вчилася у своїй магічній школі, тож знала географію. 

— То бургомістр збрехав! Здається, дівчата в небезпеці!

Чаклунка кинулася до своїх драконів. Рожевий підхопив хазяйку, вони злетіли та понеслися до Лівергема швидше за вітер.

***

— Ніде, Ваша високосте! Нікуди я вчора не їздив!

— Слухай, все дуже просто: або ти мені зараз кажеш, куди ти вчора возив мою сестру — або я кажу батькові, що вчора бачив, як ти вивіз її кудись, а вранці удав, ніби не полишав замка. Як гадаєш, що з тобою зробить король?

Діватися кучеру дійсно не було куди, молодий принц припер його до стінки. То чоловік зізнався: так, королівна наказала потайки відвезти її на бал у замок в горах на півночі. Вечірка була шумна, довга, кучер разом з іншими слугами випив вина на конюшні, та й задрімав собі. А вранці - будять його, й кажуть, що принцеса поїхала до Лівергема, а йому наказала повертатись додому. Що тут зробиш? Він і повернувся сам.

Вислухавши цю розповідь, принц миттю скочив на кращого коня, і чимдуж поскакав до портового міста. Фея ще тільки завершувала варити своє зілля, як він вже був біля будинку бургомістра. Кинувся до дверей, смикнув шнурок дзвоника — раз, другий, третій… Слуги спочатку потішалися з нього: це ж треба, якийсь хлопець, весь вкритий дорожнім пилом, рветься побачити самого бургомістра! Ще й принцом зветься! Але старший з них раптом спохмурнів, дістав з кишені монету, і уважно подивився на неї. Хлопчина дійсно був трохи схожий на портрет короля на звороті монети. Доказ слабенький, але хто його зна, може це й справді королевич? То на всяк випадок слуги повідомили гостю, що бургомістра вдома немає, він поїхав у порт у справах.

В порту принц швидко знайшов золочену карету бургомістра — але господаря в ній не було. Хлопець сховався за рогом, і невдовзі побачив, як з причалу виходить товстий дядько у гарному вбранні та ще гарнішому настрої. Щось насвистуючи, бургомістр поліз у свою карету, а з іншого боку в неї сів помічник чиновника. В руках у того був важкенький мішечок, з якого долинало металеве дзинчання. В цей час від причалу відійшла велика шлюпка… в ній було кілька озброєних чоловіків — та три перелякані дівчини, і одна з них — точно, його сестра! Шлюпка жваво прямувала до трійки кораблів з червоними парусами, що кинули якір у бухті навпроти порту.

Що ж робити? Кругом купа бургомістрових охоронців, той володіє усім містом — де шукати допомогу? От зараз дівчат довезуть до кораблів, як тоді їх звільняти? Схоже, принц спізнився…

Від розпачу на очі хлопця навернулися сльози. Він вліз на свого втомленого коня, й поїхав геть. Треба було швидко скакати по допомогу, але вірний кінь вже не в змозі був скакати галопом. 

***

З висоти велике портове місто було видно як на долоні. Лівергем розкинувся на березі широкої бухти. Величезну кількість кораблів було пришвартовано в гавані, ще кілька стояли на якорі в морі. З боку суші порт ніби охоплювала гряда невисоких пагорбів, а в центрі виблискував сяючим дахом палац бургомістра. Фея наказала драконам знизитись, щоби підлетіти непомітно — вона не хотіла переполошити все місто зарано.

— Що це? — вигукнула чаклунка, коли дракони перелітали через гряду пагорбів.

— А ну давайте ближче! 

Фігурка внизу щосили вимахувала якимось ганчір’ям, явно намагаючись привернути увагу драконів.

Вони знизились, потім…

— Сюди! Вниз! — це ж королевич дере горло, щоб докричатися до драконів! Крилаті звіри опустилися на верхівку пагорба.

— Як здорово що я вас зустрів! — очі в принца сяяли — слухай, я потім усе поясню, але зараз — благаю! — нам треба рятувати сестру! Вона разом з іншими принцесами — на тих кораблях із червоними вітрилами. Це — пірати капітана Стрибуна, бургомістр продав їм дівчат у рабство!

Фея не сказала ані слова. Лише вихопила з кобури чарівну паличку — і тричі махнула нею в хлопця над головою. Переляканий принц помацав себе ззаду, перевіряючи, чи не виріс мишачий хвіст. Потім подивився на руки — чи не перетворюються вони на жабʼячі лапки? Але ні, пощастило, лише над головою з’явилося блакитне сяйво й осіло на плечах дрібним пилом. Парубок змахнув блакитний порох:

— Що це?

— Блакитне — то правда. Якби ти брехав, було б зелене. Молодець, синку. Але ти залишишся тут, в безпеці! 

Чаклунка скочила назад на шию дракона, і вони знову здійнялися у повітря.

— Стривайте! — вигукнув принц, але вже нікому було почути — дракони летіли до піратських кораблів. Хлопець глибоко зітхнув: завжди з нею так. І батько теж вважає його дитиною, а ще й в коледж повертатись — там чекає чергова порція зневаги, коли він не привезе доказ існування драконів… Сльози знову навернулися королевичу на очі. Та він рішуче змахнув їх рукою, вліз на коня — і поїхав знову в бік міста.

***

Чотири кораблі з червоними вітрилами саме знімалися з якорів. Ці судна стояли осторонь від інших. Фея зробила пас паличкою, створюючи закляття Потужного Голосу:

— Поверніть дівчат, пірати, або ми спалимо ваші кораблі! 

Її було чутно, мабуть, і на протилежному березі моря. В піратів аж у вухах задзвеніло — але ж вони були звиклі до гучних гарматних пострілів, а от віддавати те, що вже потрапило до рук — не звикли. Капітан Стрибун вийшов на палубу, подивився на драконів і дико розреготався. Підняв шаблю — та віддав наказ гарматникам. Бах! — ядро просвистіло просто над вухом рожевого дракона. Чаклунка ледь не звалилася у воду, змахнула своєю вірною паличкою — і блискавка вдарила в щоглу піратського корабля. Почався бій!

Дракони, особливо такі, що дихають вогнем — страшні звіри. Вони швидко кружляли в повітрі, витворювали химерні та неочікувані маневри, намагалися підпалити судна. Фея розмахувала паличкою, наче божевільний диригент, то відводячи від своїх улюбленців гарматні ядра, то сиплючи блискавками, а то й перетворюючи піратів на жаб: вже дюжина ропух скакала палубами. 

Але й Стрибун був досвідчений моряк, що переміг не в одній морській битві. Капітан давно втратив ногу та мав замість неї штучну — металеву, з пружиною всередині, за допомогою якої стрибав палубою, наче коник, і навіть перестрибував із корабля на корабель. Піратські гармати обстрілювали драконів залпами, а команда вправно гасила пожежі, що спалахували від драконячого дихання то тут, то там.

Тваринам вдалося підпалити два кораблі, їхні команди перебралися на два інші судна. Пірати ж гарматним пострілом поцілили одного з червоних рогатих драконів: міцна шкіра витримала влучання, але звір заревів від болю та попрямував у бік берега, важко вимахуючи крилами, не в змозі продовжувати бій.

Один із піратів скинув мушкета та вистрілив, цілячись у фею: на щастя, в чолов’яги було лише одне око та він був поганий стрілець. “Лусни моя селезінка!” — загорлав розбишака, схибивши. Та додав: “Квак!” — перетворюючись на ще одну жабу…

За всією цією метушнею ніхто не помітив, як до піратських кораблів підплив маленький човник. На борту був принц! Він забрався на головний піратський корабель і відшукав у трюмі нещасних дівчат. Поки чаклунка з драконами відвертали увагу злочинців, хлопець розв’язав полонянок, посадив у свій човник і швиденько повеслував до берега.

Фея помітила, як принц рятує сестру та інших дівчат, і, щоб відвернути увагу піратів, почала створювати особливо потужне закляття, що мало вразити кораблі цілим букетом кольорових блискавок. У цей момент капітан Стрибун побачив, що рожевий дракон із чаклункою пролітає просто над його судном. Моряк стрибнув із палуби у вороняче гніздо на верхівці щогли, звідти — ще вище, опинившись просто перед феєю! Вжух! — і його крива шабля розрубала чарівну паличку навпіл! Фея заверещала, немов білка, в якої забрали горіх, і вдарила капітана кулаком просто в ніс. Той з несподіванки випустив шаблю, схопився за носа та почав падати. Рожевий дракон вивернувся та піддав ватажкові піратів хвостом, відправляючи його, наче м’яч, далеко в море. 

Впавши у воду, Стрибун уже не міг нікуди стрибати, а міг тільки тонути, бо його сталевий протез із пружиною тягнув на дно, наче гиря. Пірати побачили, що їхній капітан у халепі, та кинулися на порятунок. Човник із принцом і дівчатами вже відплив досить далеко, тож фея скомандувала драконам лишити піратські кораблі та повертатися на берег.

*** 

Згодом чаклунка, принц і принцеси вже летіли на драконячих шиях додому. Там донька розповіла королю, як потайки втекла на вечірку до сусіднього замку, і як обманув підступний бургомістр, і як фея з принцом врятували її та подруг, і як дівчині шкода, що не слухалась батька. 

— Доню, як ти могла! — розлютився король. Дівчина стояла перед ним схиливши голову — Хіба тобі вдома чогось не вистачає? 

— Звісно їй чогось не вистачає! — вступилася за дівчину раптом фея — Їй не вистачає багато чого: спілкування з подругами, красивих молодих принців, мандрівників з далеких країв, танців, музики!

— Музики?

— Так, Ваша величносте, саме музики! Коли ви востаннє влаштовували в замку бал?

Король збентежено дивився на фею, аж тут дівчина підняла голову, й продовжила:

— Так, батько! В нашому замку мені страшенно нудно! В мене дванадцять суконь, по одній на кожен місяць — але їх ніхто ще не бачив, крім мене та служниць! З музики в замку лише твої гвардійські сурмарі, вони абсолютно не вміють грати вальс, а навіть і вміли б — з ким мені його танцювати? Я навіть не можу потеревенити з подругами з інших королівств: до найближчого з них гонець з листом їде цілий тиждень, не натеревенішся! — З дівочих очей полилися сльози, і фея обійняла принцесу, втішаючи.

— Донечко моя! Я ж не знав… Обіцяю, щось вигадаємо з цими клятими балами, ти тільки не тікай! Бо бачиш, що вийшло…

— Бачу, тату… Пробач… — схлипнула королівна. 

— Бери своїх фрейлін, дитино, нехай відвезуть тебе додому, відпочинь добряче, обіцяю: завтра разом з тобою сплануємо і бал, і подруг, і музикантів. А мені тут треба ще віддати пару наказів — обличчя короля спохмурніло, він насупив брови, і повернувся до своїх генералів. Розлючений правитель наказав їм схопити бургомістра Лівергема та кинути його до темниці. Також він, як справедливий правитель, наказав підготувати судовий процес, попередити всіх: суддів, варту, ката, священника…

Тим часом фея звернулася до принца:

— Юначе, я ж бачу, що ти добрий хлопець. Нащо тобі полювати драконів?

Тоді принц розповів, що інші учні в коледжі не вірять у драконів, і будуть глузувати з нього, якщо він повернеться без доказу їх існування.

— Не вірять у драконів? Ну що за часи, чому вас тільки вчать в тому коледжі! — скрикнула фея, і трохи замислилася: — скажи, тобі сподобалося літати на драконах? Не страшно?

— Так, дуже сподобалось!

— То готуйся спокійно до нового семестру: до коледжу тебе відвезе дракон! Не думаю, що хтось після цього буде сумніватись в їх існуванні!

Принц не міг повірити своїм вухам, але схоже, що це був не жарт. Нічого собі, тепер весь коледж йому заздритиме! 

Тут повернувся король, і сказав хлопцю їхати додому разом із сестрою та фрейлінами. Свита десь метушилася, виконуючи накази, і вони з чаклункою залишились наодинці.

— Хм. Що ж. Дякую. Кгм. Дякую за порятунок доньки, от.

— Не те щоб я робила це заради Вас, величносте…

Король скреготнув зубами, уважно дивлячись на фею. Потім глибоко зітхнув, і урочисто промовив:

— Пані фею! Обіцяю, що ви та ваші вихованці будуть у безпеці на землях мого королівства. Відтепер полювання на драконів є забороненим, а драконяча скеля та весь ліс навколо оголошуються драконячим заповідником!

— Дякую, ваша величносте, — фея, посміхаючись, зробила реверанс — Головне, що діти в порядку.

— Слухай, може, вже повернешся до палацу? — король понизив голос. — Драконів можуть і слуги годувати.

— Скучив? — посміхнулася чаклунка.

— Та яке там скучив! — вигукнув чоловік. — Якось це неправильно. Дітям потрібна мама… 

Фея уважно дивилася на короля. Той трохи помовчав і промовив дуже тихо:

— Звісно, скучив.

— Любий. Коли дітям була потрібна мама, я була з ними, у твоєму замку. Але тепер діти виросли. Ти чув? Твій син сьогодні бився з піратами та врятував сестру! Ти маєш нарешті поважати його. І посвятити в лицарі, він того гідний.

— Так, мабуть…

— І я ніяким слугам не довірю годувати драконів — до того ж бідні люди їх бояться. Там життя на свіжому повітрі, а в палаці мені душно. І корона тисне.

— Так, я знаю… — зітхнув правитель. Він справді добре пам'ятав, як важко феї було жити в замку. Від того життя в неї постійно траплялася то алергія, то депресія: феям важко жити серед людей, у великих кам'яних спорудах, посеред шумних міст… 

Чаклунка наблизилася до короля на крок:

— Ви ж завжди можете до мене приїхати, і ти, і діти, — промовила вона, швидко озирнулася — ніхто не бачить? — і цьомнула правителя в ніс. Потім відступила:

— Головне — як зберешся в гості, не бери з собою всю свою гвардію. Ви лякаєте драконів.

Фея розправила крильця та полетіла вгору, до свого будиночка, лікувати пораненого червоного дракона. Король дивився їй услід, міркуючи, як краще влаштувати церемонію посвячення свого вже дорослого сина в лицарі.