top of page
Search
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Скляні кубики

Updated: Sep 23, 2023

Одна маленька дівчинка дуже любила гратися в кубики. Якось її дядечко, що був моряком, і постійно мандрував до різних далеких країн, подарував їй на день народження чудовий набір скляних кубиків. Вони були маленькі, і дівчинка обожнювала складати з них дивні конструкції та візерунки, а потім довго роздивлятися їх. Вона так зосереджено вдивлялася у кожен кубик, що дорослі дивувалися, й питали її:

— Що ти там бачиш, дитино?

А вона лише посміхалася, бо чомусь їй було зрозуміло, що дорослі ніколи не побачать того, що бачила в цих кубиках вона.

В кубиках жили маленькі чоловічки. Так-так, у кожному кубику був ніби запертий у скляній кімнаті чоловічок. Небагато чого можна робити, коли ти запертий у квадратній кімнаті розміром десь вдвічі більше твого зросту — а з середини кубика не можна було виглядати назовні — то чоловічки сиділи у своїх кімнатках самотні та сумні. Але варто було поєднати два кубики разом — і два чоловічки могли ходити одне до одного у гості, і це вже було значно веселіше. І звісно ж, можна було побудувати цілий лабіринт з кубиків, щоб багато різних чоловічків могли ним ходити. Тому дівчинка й гралася в ці чарівні кубики днями: їй було дуже цікаво спостерігати, як різні чоловічки зустрічаються одне з одним, спілкуються, ходять у гості.


Чого вона не могла знати, так що кожна з маленьких фігурок у її кубиках була відображенням якоїсь реальної людини у реальному світі. Коли поєднувались двоє кубиків, і два маленьких чоловічки зустрічалися — у великому світі, двоє реальних людей зустрічалися і знайомилися. Вони нічого не знали про дівчинку — лише дивувалися, як це так відбувається, що життя їх постійно зводить з якимись цікавими людьми?


***


А потім сталося велике лихо: на місто, де жила дівчинка, напав великий Синій Дракон, що спав останні шість століть у глибокій печері. Він виліз назовні, голодний і злий, і побачив красиве місто на березі озера. Дракон вирішив підкріпитися мешканцями міста, й кинувся хапати людей прямо на вулицях. Але містяни були хоробрі та відважні люди, що не кидають своїх товаришів — тому миттєво міська поліція вишукалася на стінах міста, й почала стріляти в дракона, а пожежники витягли великі пожежні помпи, та намагалися залити вогняну пащу дракона, з якої виривалося червоне полум’я, холодною водою з озера. Синій Дракон заревів, як скажений, біла завіса ненависті впала на його очі, й він спробував спалити місто — але пожежникам вдалося таки залити пів цистерни води у його пащу — й він, важко вимахуючи крилами, полетів геть.

На жаль, червоне драконове полум’я таки підпалило кілька будівель, і мешканці міста до ранку бігали з відрами, гасячи пожежі.

Наступного ранку всі газети, по всьому світові, вийшли із великими заголовками “Проснувся Синій Дракон!”, “Дракон мало не спалив місто!” та “Героїчні містяни відігнали дракона!”. Люди читали ці газети, й дуже переймалися через долю мешканців, але деяких з них новини бентежили більше за інших — це були ті люди, яких поєднала своєю грою в кубики наша маленька дівчинка. Цієї ночі їм ледве вдалося заснути — а коли вдалося, вони усі побачили однаковий сон.

Їм наснилося, що вони ходять у скляному лабіринті, від однієї кімнати до іншої — і разом з ними їх друзі. Але тепер вони могли бачити крізь скляні стіни, й вони бачили: спочатку — як маленька дівчинка поєднує їхні кімнати, даючи їм змогу вільно переміщатися та спілкуватись. А потім вони побачили, як величезний дракон мало не спалив будинок, де жила дівчинка, та заплакала, й побігла до мами — й батьки відвели дівчинку у підвалля.

Цієї ж ночі дракон повернувся до міста. Він трохи оклигав, підкріпився стадом корів, яке знайшов десь на фермі, і тепер вирішив спалити місто, що наважилося казати йому спротив, на попіл. Але й містяни не барилися із підготовкою, й зустріли повернення дракона при зброї. Всю ніч тривала важка битва, й Синьому Драконові вдалося спалити половину королівського палацу — але вранці містяни його таки відігнали.

І поки втомлені мешканці міста гасили пожежі та перев’язували поранених, а також готувалися до наступної битви, всі ті люди, яким наснився однаковий сон, почали зустрічатися одне з одним — і раптом зрозуміли, що всі вони знають своїх чудових друзів завдяки отій маленькій дівчинці з їхнього сну — а дівчинка мешкає саме в тому місті, на яке вже другу ніч поспіль нападає Синій Дракон! То вони вирішили зібратися разом, і поміркувати, як вони зможуть врятувати всіх — і дівчинку, й усе місто — від дракона.

Одна з них, історикиня та фольклористка на ім’я Франсуаза, сказала, що згідно з легендами, Синього Дракона з червоним полум’ям, що шість століть спав у печері, неможливо просто вбити в бою — але в нього є чорна душа, схована на верхівці гори, що знаходиться посеред Моря Штормів.

Тоді моряк, якого звали Томас, сказав, що Море Штормів тому так і зветься, що там постійно буяють страшенні шторми — жодному кораблю не вдавалося ще пройти через центр того моря і вціліти.

Інший моряк, на ім’я Капітан Ченг, сказав, що його корабель побудовано на найкращих верфах, і він готовий ризикнути потрапити на той острів. Але як піднятися на гору?

Тоді двоє великих бородатих дядьок у теплих светрах піднялися, й сказали, що їх звуть Карл та Густав, і вони — альпіністи, яких не лякає жодна гора — але вони не знають, що таке драконова душа, що з нею робити, і що чекає їх на верхівці тієї гори.

Тут вже художник Матеуш підвівся, і сказав, що він бачить душі наскрізь — і людей, і тварин, і неживих предметів.

Чоловік на ім’я Микола хмикнув, підкрутив вуса, й сказав, що теж хоче піти на ту гору, бо йому цікаво, і ще він майстер на всі руки.

А красива й усміхнена дівчина Тереза сказала, що їй завжди щастить, і без неї вони всі пропадуть.

Того ж дня всі ці абсолютно різні люди зібралися в експедицію. Вони завантажилися на корабель капітана Ченга, й вирушили до центру Моря Штормів. Всього лише через пару годин вони потрапили у шторм, але тримали курс, незважаючи на погоду. Велетенські хвилі кидали корабель як маленьку тріску, але корабель був дійсно міцний, а капітан Ченг з матросом Томасом були досвідчені моряки. Коли вже здавалося, що буря от-от розірве корабель на шмаття, вони повиливали за борт бочки з жиром — давній засіб, щоб вгамувати хвилі. На деякий час море стало трохи спокійнішим — хоча дощ продовжував лити як з відра, і грім гримів наче гарматова канонада. І ось вже показався таємничий темний острів — тут капітан помітив, що його прекрасний корабель несе прямісінько на гострі скелі. Трах! Бах! Зі страшним скреготом корабель налетів на кам’яну брилу, й розвалився на частки. Мандрівники полетіли у воду, хапаючись одне за одного й за уламки судна. Лише через годину їм вдалося вибратися на суворий, непривітний беріг — але відважних моряків, Ченга й Томаса, не було з ними. Художник сказав, ніби бачив, як вони надували рятувальний пліт — але не міг закластися, що не помилився.

Трохи відхекавшись, друзі вирушили далі. На щастя, було абсолютно ясно, куди їм рухатись — посеред острову стирчала височезна гора з крутими схилами. Досить скоро йти стало важко, потім довелося дряпатись на скелі, і от, невдовзі, на шляху вже була прямовисна кам’яна стіна. На щастя, альпіністи-скелелази Карл та Густав змогли врятувати з корабельної катастрофи свої мотузки, і ще дещо з альпіністського приладдя. Вони полізли вгору, торуючи шлях, протягуючи страхувальні троси, і допомагаючи іншим лізти. На щастя мандрівників, кам’яна стіна була не безперервна — гора здіймалася уступами, усього їх було чотирнадцять, то можна було трохи відпочити на відносно рівній кам’яній поличці, завширшки як великий обідній стіл, між прірвою та наступною стіною.

На четвертому уступі в мандрівників закінчилася вода.

На дев’ятому спустилася темна ніч, і друзі, втомлені та змучені спрагою, вляглися спати. На такій висоті вже було досить холодно, тому вони тулилися одне до одного якомога щільніше, щоб зігрітися.

Рано вранці Карл та Густав розштовхали інших, бо треба було рухатись далі. Мандрівники трохи розім’яли задубілі м’язи, і продовжили підйом.

На одинадцятому уступі вони знайшли сніг, розтопили його, і напилися води.

Поки відпочивали на дванадцятому, художник Матеуш намалював портрет Терези — дівчини, якій завжди щастило.

Біля тринадцятого уступу камінь вислизнув в Густава з-під ноги, і той повис на одній руці над прірвою. На щастя, Матеуш з Миколою, що вже видряпалися на уступ, були поблизу, і тримали його, поки Карл, що ліз останнім, теж вибрався. Тоді вони втрьох затягнули знесиленого скелелаза на кам’яну полицю. Відлежавшись десь пів години, мандрівники вирушили на штурм останньої кам’яної стіни.

Верхівка гори була майже пласкою, лише невеликий пагорб здіймався у центрі, вкритий низькими деревами з покрученими гілками, та колючим чагарником. На вершині пагорба стояла якась будівля з колонами. Продряпавшись до неї через кущі, друзі опинилися перед дверима, зачиненими на великий іржавий замок. Тут у них й опустилися руки — бо де шукати ключа від того замка? Невже ключ теж знаходиться десь тут, на вершині гори? Навряд чи, це було б не дуже розумно… Але до діла взявся Микола, майстер на всі руки.

По-перше, він витяг звідкілясь припасений маленький шматочок сала, і добряче змастив замок. Потім він передивився, що залишилося в альпіністів Карла та Густава з їхнього приладдя, й обрав найменший карабін. З пряжки свого ременя він витяг шпеньку — це така паличка, що вставляється у дірки на ремені. А в художника він знайшов булавку. З цим нехитрим знаряддям він став чаклувати над замком: простукав карабіном, наче молоточком, по всій поверхні; копирсався всередині шпінькою та булавкою; знову простукував, прикладаючи до замка вухо, й уважно прислухаючись до чогось… Врешті-решт, пролунав гучний “клац” - і замок відкрився. Друзі налягли на скрипучі двері, відчинили їх, й увійшли всередину…

Вони опинилися у великій залі, заповненій скульптурами різних розмірів, які зображали будь-що і будь-кого: тут були й люди, й звірі, і рослини, і птахи, і фігури різноманітних богів, і якісь невидані чудовиська…

Десь біля центру стояла статуя чорного дракона, що ніби готувався до атаки, збираючись дихнути своїм полум’ям. Карл та Густав вже кинулися до неї — але художник Матеуш їх зупинив:

— Стійте, друзі! Здається, тепер моя черга довести свою майстерність! Так, ця кімната виглядає як загадка — одна з цих статуй і є душею Синього Дракона. Але погодьтеся, було б дивно, якби це була власне статуя дракона — нащо тоді всі інші? До того ж ця конкретно статуя досить банальна й проста — душі я в ній точно не бачу…

Його супутники погодилися, й тихенько відійшли в бік, а Матеуш став ходити проміж скульптур, уважно роздивляючись їх. Коли вже спускалися сутінки, він знову покликав своїх товаришів, та показав їм дві невеличкі статуї:

— Друзі, я роздивився уважно усі скульптури в цій кімнаті. Більшість я відкинув майже одразу, але інші викликали в мене великий сумнів. Врешті-решт, я зупинився на цих двох — але тут вже не маю жодних думок, яка з них справді — душа дракона. Не відчуваю, яка більше відповідає такому сховищу. Не знаю, що робити далі…

Одна з цих скульптур зображала дівчину, ніби й красиву — але щось з нею було не те. Обличчя, красиве з одного боку, з інших боків було то зле, то глузливе. Прикрас на ній було забагато, одна рука піднята вгору, ніби вона збиралася когось вдарити, а пальці були скручені, та мали дуже довгі та гострі нігті. Від того дівчина здавалася злою та жадібною.

Друга зображала старе покручене дерево без листя, з гострими, наче шипи, гілками. Під деревом в землі стирчала лопата, земля була перекопана, ніби хтось викопав яму — й засипав її землею. Не зрозуміло було, чи то могила, чи хтось закопав проклятий скарб, але одне було точно: нічого доброго під таким деревом відбуватися не може.

Люди згуртувалися навколо скульптур, намагаючись вирішити, яка ж з них більше схожа на таку, що приховує душу дракона. Ідей було небагато, всі стояли розгублені, коли Тереза зненацька дзвінко розсміялася:

— Що ж, друзі, я вже думала, що моя вдача не стане у пригоді, але схоже, що і від мене буде користь! Сонце вже сіло, дракон от-от вкотре нападе на нещасне місто — то часу на довгі міркування в нас вже немає. Тож, дозвольте мені зробити вибір — і покладемося на мою вірну вдачу!

Мандрівники згодилися, відступили, а Тереза почала читати лічилочку, тикаючи тонким пальчиком в обидві статуї по черзі:


Бігли коні під мостами

З золотими копитами.

Дзень, брязь — вийшов князь!

Тут циганка ворожила,

Шматок сала положила.

Ось не варта ні гроша

Зла драконова

Душа


…і пальчик її зупинився на фігурці дівчини.

Всі мовчали, затамувавши дихання. Карл та Густав вдвох підняли статую, винесли її на ґанок — і з розмаху кинули вниз, на кам’яне підніжжя. Статуя розбилася на кілька частин — відлетіли руки, ноги, тулуб переломився, також відлетіла голова — і тут очі на цій голові засвітилися червоним, рот розкрився, й видав страшний крик, від якого у всіх заклало вуха!

Таємнича будівля разом з усіма статуями розсипалась на дрібний порох, який підхопив вітер, що налетів зненацька. Височенна гора, на верхівці якої стояли мандрівники, задрижала, загуділа, й почала опускатися в море, наче ліфт — і опускалася, доки не зрівнялася з рівнем моря. Тепер мандрівники стояли на малесенькому, пласкому та голому острові посеред моря. Шторм вгамувався, і — що це там? Хто пливе до наших героїв? Це ж матрос Томас та капітан Ченг на їхньому рятувальному плоті!


***


Весь цей час, поки наші герої подорожували у пошуках драконової душі, сам дракон кожну ніч налітав на місто, де жила маленька дівчинка зі скляними кубиками. Кожна його атака була сильнішою, ніж попередня, все більше драконова злість живила його червоне полум’я. Вже майже пів міста було зруйновано пожежами, в мешканців вже не було сил ані гасити їх, ані захищатись від дракона. І коли опустилися сутінки останнього дня, відчай охопив більшість громадян. Ось вже летить Синій Дракон! Ось він дихає червоним полум’ям як ніколи раніше!

І в саме цей момент Карл із Густавом на вершині високої гори розбили драконову душу!

Дракон ніби захлинувся своїм власним полум’ям. Він заревів від страшенного болю, й почав злітати прямо вгору. Його ж червоне полум’я, яке він видихав, охопило його самого, і от він вже вибухнув яскравим білим сяйвом — і все… Немає більше дракона…

Мешканці міста не могли повірити своєму щастю: вони вже готувалися до смерті в останньому бою — і раптом, оце так диво — ворог зник у яскравому спалаху.


***


Через пів року місто було майже відбудовано. Наша дівчинка жила разом зі своїми батьками у новому, просторому й світлому будинку, і все так же обожнювала грати своїми чарівними кубиками — а дорослі все так само не могли побачити маленькі фігурки людей всередині них.

Мандрівників забрало з пустельного острова посеред Моря Штормів судно, що проходило повз. Та, власно, й Море Штормів більше таким не було — перетворилося на звичайне море. Герої, які врятували місто від дракона, боялися — що буде, як вони побачать свої маленькі копії у скляному лабіринті? Тому вони вирішили не їхати до дівчинки, що гралася скляними кубиками, щоб раптом не зламати ту магію зустрічей, що звела їх разом, помноживши сили одне одного.

І магія працює й далі — неймовірні зустрічі продовжуються.


9 views0 comments

Recent Posts

See All
bottom of page