Один хлопчик ніколи не дивився на Місяць: щойно той з’являвся в небі, одразу повертався до нього спиною. А все тому, що тільки-но хлопець бачив Місяць — хоч круглий, повний, хоч тоненьку скибочку нового, одразу починав сміятись, як скажений, і не міг зупинитись. Він не знав, чому, не розумів, що відбувається. Лікарі казали, що це така дивна форма сновидства, а не лікарі вважали хлопчика дурним, особливо інші діти. Вони дражнилися, обзивалися та не хотіли грати з нашим хлопцем, якого, до речі, звали Григорієм, або просто — Грицем. Тому він дуже старався не дивитись на Місяць.
Якось увечері Григорій ішов вулицею та побачив за хмарами підозріле сяйво. Весь день дощило, але вже розпогодилося, вітер швиденько розганяв хмари. Гриць миттєво повернувся в протилежний бік — і вперся у велику скляну вітрину, а в ній, ніби в дзеркалі, чітко побачив, як хмари остаточно розповзлися та з-поза них визирнув Місяць.
А ще побачив своє збентежене обличчя. З жахом Григорій спостерігав, як з’явилася спочатку посмішка… А потім уже не спостерігав, бо дивився у відбиття Місяця у вітрині та реготів, як скажений гусак.
У цей час Місяць із неба почув унизу якісь дивні звуки. Придивився уважніше та побачив маленького хлопця, що так завзято сміявся, так заразно це робив — Місяцеві теж стало весело. Він хмикнув, гикнув і став реготати разом із хлопчиком. І так Місяць трусився від реготу, що не втримався — та й упав із неба!
Одразу всюди, де на планеті була ніч, стало не просто темно, а темно, як у вовка в роті. Комусь, хто не хотів, щоб його побачили, це сподобалось. А іншим людям — не дуже, бо вони почали стукатись лобами та падати на сходах.
Астрономи були щасливі: світло від Місяця більше не заважало їм бачити бліді та дуже далекі зорі. Тієї ночі скінчилося шампанське в усіх магазинах на відстані до десяти кілометрів від усіх обсерваторій — його розібрали вчені, що святкували відкриття нових зірок.
Капітани та штурмани кораблів у морі були збентежені, бо припинилися всі припливи та відливи. Через це навігація була дуже ускладнена, а подекуди навіть здійнялися шторми.
Астронавти, що готувалися полетіти на Місяць, були вкрай розгублені: куди ж їм тепер летіти?
В лісах запала обережна тиша: вовки дивилися в небо та не могли зрозуміти: на що ж тепер вити?
На щастя, Місяць впав посеред пустелі, нікому не завдавши шкоди. Пустеля від того прокинулася, перервавши свій тисячорічний сон, та забурмотіла щось, трусячи пірамідами та сфінксами.
— Ти хто? — спитав один зі сфінксів, із пташиною головою, роздивляючись Місяця.
— Я — Місяць…
— А що ти тут робиш?
— Я впав, — відповів Місяць і почервонів від сорому. З ним такого ще ніколи не траплялося.
— Це погано, — насупився сфінкс, — вранці приїдуть туристи, а ти загородив собою всі піраміди. На що ж туристи дивитимуттся?
— Може, їм буде цікаво подивитись на мене?
Сфінкс із сумнівом похитав головою.
— Дивись, у мене є моря! — вигукнув Місяць. — От море Піни, от море Ясності, є ще моря Достатку, Нектару та Спокою…
— Та ну, в твоїх морях навіть води немає. Давай краще думати, як повернути тебе на місце. Звідки, кажеш, ти впав?
— Із неба.
— О, ну так у нас тут є гарний спеціаліст із неба, сонця та всього такого подібного. Це Гор, який вже шість тисяч років займається цими справами.
— І де ж він? — з надією в голосі спитав Місяць.
— Бачиш он ту будівлю? — сфінкс мотнув дзьобом у бік давньоєгипетського храму, що стояв неподалік. — Це його дім, спить всередині.
— Горе! Го-оре-е! — заволав сфінкс.
Кілька хвилин сфінкс із Місяцем намагалися докричатися до Гора, але марно — боги зазвичай сплять дуже міцно. Тоді сфінкс подумав трохи, виколупав дзьобом із землі величеньку кам’яну брилу та жбурнув у бік храму. Але не докинув, брила покотилася по землі та збила кілька колон, наче кеглі. Гуркіт був страшенний, але це не допомогло. Тоді сфінкс узяв більшу брилу, розмахнувся сильніше та як жбурне її — прямісінько в храм! Брила пробила покрівлю, впала всередину — й звідти пролунав чийсь приглушений зойк. Із храму вистрибнула дивна постать: наче й людина, але заввишки як багатоквартирний будинок, із пташиною головою — так само, як і у сфінкса. На істоті були спідниця, сандалі та золоте намисто. Пташині очі сяяли від злості, неначе два маленькі сонця.
— Хто посмів потурбувати мене, могутнього Горуса? — загорлав бог, озираючись.
— Гей, хазяїне, не сердься! Це я, сфінкс. Схоже, в нас тут проблема — і тільки таке могутнє божество, як великий Гор, може нам допомогти.
Очі Гора було згасли — але тут же запалали знову, тепер уже не від злості, а від подиву: він побачив Місяця, що влаштувався на м’яких барханах пустелі.
— Це що таке? Нова гора?
— Вибачте, Ваша божественносте, — ввічливо відповів Місяць. — Але ні, я не гора. Я — Місяць, що впав із неба. І мені конче потрібно потрапити назад.
Гор аж дзьобом клацнув від подиву, постояв якийсь час, роздивляючись Місяця, потім промовив:
— Бачу, бачу… Ну добре, приберемо цей безлад, що ви тут наробили…
І бог став рости. Він і так був чималий, як будинок, але ось уже як вежа, і ще більше, вище, і ось уже якийсь літак ледве оминув голову Гора — завдяки швидкій реакції пілота. Нарешті давньоєгипетський бог став такого розміру, що, нахилившись, підняв Місяця однією рукою — неначе маленький м’ячик. Трохи покрутив його, з’ясовуючи, яким боком треба повернути на небо — і от Місяць уже висить на своєму місці та кричить зі всієї своєї місячної сили, щоби величезний бог із головою птаха почув:
— Дякую! Дякую!
Лише за кілька днів Місяць, нарешті, зрозумів, що ж це так муляло в спині після того, як Гор повернув його на місце: виявилось, що одна з пустельних давньоєгипетських пірамід прилипла до спини та так і стирчала там, серед кратерів! Місяць дуже засмутився та, не знаючи, що робити, сховав піраміду десь поміж високих гір у лівій частині своєї спини — так, щоб вчені не могли розгледіти. Тож коли ти побачиш, що Місяць у небі червоний — можливо, він саме згадав ту піраміду на спині та уявляє, що буде, коли її знайдуть. І від цього Місяцеві соромно.
А що ж наш Гриць? Побачивши, як Місяць засміявся разом із ним, а потім впав із неба, хлопчик застиг на місці від подиву. Якийсь час Григорій вдивлявся в небо, блимаючи оченятами, але Місяць не з’являвся. То малий збентежено поплентався додому. Весь наступний день хлопчина ходив трохи ошелешений, розмірковуючи: ”Чи зник Місяць назавжди? Чи повернеться наступної ночі?” І коли той таки повернувся, вони вдвох — Гриць і Місяць — подивилися одне на одного. Обох огорнуло приємне відчуття — таке буває, коли ти повернувся з літніх канікул до школи та зустрів свого ліпшого друга, з яким не бачились усе літо. Вони привітно посміхнулися одне одному та відтоді завжди віталися при зустрічі, а лікарі більше не казали, що в Григорія — дивна та рідкісна форма сновидства. Тепер говорили, що в Гриця здоров’я — як у космонавта. Хлопчикові це подобалось: він твердо вирішив, що, коли виросте, полетить на ракеті до свого друга Місяця.
Можливо, Гриць навіть першим знайде ту піраміду в Місяця на спині. Ото буде переполох!
Comments