Волосся в Іри було дуже гарне, густе, кучеряве. Але, от біда, вона дуже не любила його доглядати. “Що ото в тебе за гніздо на голові?”, казала їй бабуся, “гляди, Ірисько, скоро сови заведуться”. Ця ідея здалася дівчинці цікавою: вона була в зоопарку й бачила там миленьких совенят, то чому б ні? І вона стала навмисно робити собі гніздо на голові.
Якось Іринка поїхала в ліс по гриби, а коли повернулася — відчула, що в неї з головою щось не так. Голова стала важка, і час від часу там ставалася якась метушня. Дівчинка підійшла до дзеркала і стала роздивлятися своє гніздо: з нього її роздивлялося чиєсь око. А потім і друге, а потім взагалі з гнізда виглянуло маленьке совеня.
— Привіт, — сказала Іринка, — ти сова?
— Угу, — відповіла сова.
— Ти тепер тут будеш жити?
— Угу.
— От здорово! Хочеш щось попоїсти?
— Угу-угу-угу! — донеслося у відповідь, і дівчинка пішла шукати, чим би нагодувати нову мешканку своєї голови.
Так сова стала жити в гнізді на Іриній голові. Дівчинка постійно розмовляла із совою, а та, хоч і могла промовити лише “угу”, все ж примудрялася давати корисні поради, бо сови є дуже розумні птахи. Інколи сова навіть відповідала за Іринку, коли її про щось питали. От, наприклад, питають: “вам шаурму із собою загорнути?”, а з гнізда лунає: “Угу!”
Правда, іноді через це Іринка потрапляла у якісь не дуже приємні пригоди, бо сова на її голові не вміла казати “ні”, тільки “угу”. Одного разу до неї звернувся справжній шахрай, на ім'я Всеволод. Він запропонував дівчині допомогти йому вкрасти з зоопарку ведмедя, і сова, на жаль, теж відповіла “угу”. Невідомо чим би ця історія закінчилася, але, на щастя, Всеволод захопився живописом, і покинув свої шахрайські справи. Але перед цим, на прохання Всеволода, Іринка кілька разів ходила до зоопарку, роздивляючись, що там та як. І, роздивляючись, вона побачила птаха, що уважно дивився на неї та на гніздо в неї на голові. Дівчинка підійшла ближче, й прочитала на табличці: “Коловодник великий (Tringa nebularia)”.
— Привіт, коловоднику! - сказала Іринка, — тобі подобається в зоопарку?
— Нє-а! - відповів птах.
— То ти не проти, якби тебе звідси забрали?
— Ні-ні-ні-ні!
— Сова, що скажеш? Вам з коловодником вистачить місця в моєму гнізді?
— Угу! - відповіла сова.
То Іра пішла до директора зоопарку, і сказала, що хотіла б забрати до себе коловодника. Директор побачив, що дівчинка вправна із птахами, і що в неї вже живе на голові сова, і радо дозволив їй забрати птаха до себе, бо щастя тварин — то є головна турбота директора зоопарку.
Відтоді вже в дівчини було два радники на голові, один завжди відмовляв “ніт!”, “ні-ні-ні” чи “нє-а!”, а інша подавала голос, коли треба було погоджуватись — “угу!”.
***
Якось Іринка вийшла зі школи, де її друзі-птахи дуже допомогли їй зробити діагностувальну з математики.
— Ну що, пішли додому? — спитала вона, чекаючи на відповідь сови. Але…
— Ніт! Ніт! — зарепетував коловодник.
— Ні? А куди ж тоді? До дідуся?
Дівчинка подумала, що, може, птахи втомилися на діагностувальній і зголодніли. Дідусь в неї був рибалка, і в нього завжди знаходились якісь смачні хробачки для коловодника, та й сові смаколики перепадали.
— Нє-а! — рішуче відмовив коловодник.
— Тоді просто погуляємо?
— Угу! — нарешті відізвалася сова, і дівчинка пішла гуляти.
Ірчі спало на думку, що птахи хочуть її кудись відвести, і вона стала питати в них, куди йти: чи повертати на перехресті? Чи йти прямо? Так вони зайшли у двір в старій частині міста. Тут росло багато дерев, цілий парк, а неподалік на лаві сидів хлопчик, і плакав. Дівчинка підійшла до нього, й спитала:
— Привіт! Як тебе звуть?
— Ди… Ди… Дмитрик… — відповів хлопець, хлюпаючи носом.
— А я — Іринка! Чого ти плачеш, Дмитрику?
— Бо… Бо я не знаю, як потрапити додому.
— Ти заблукав?
— Ні… Ну, не я сам. Мене заблукали. - здавалося, хлопець трохи заспокоївся, почувши голос дівчини.
— Як це?
— Бачиш, я вже знаю свою адресу: вулиця козака Нерубайла, вісімнадцять, і легко знайшов би дорогу додому, якби — тут хлопець шморгнув носом — якби я знав як вибратись з цього двору.
— Вибратись з двору? Та он же арка… — сказала дівчинка, озираючись, і замовкла на пів слова: проходу у двір, скрізь який вона увійшла, ніде не було видно — може… може, він за деревами?
— Немає його ніде... — буркнув хлопець.
— Чекай тут, я зраз подивлюсь.
Дівчинка пішла назад, в той бік, звідки прийшла — але виходу на вулицю ніде не було. Щобільше, в будинку, що охоплював двір, не було видно жодного під’їзду, вікна усі були темні, забрані решітками, та розташовані дуже високо. Вона повернулася до хлопця.
— Де ж ми опинилися? — спитала вона
— Не знаю… — хлопець уважно роздивлявся гніздо у неї на голові — Це що, сова?
— Так, і коловодник. Це мої друзі, і, до речі… це ви мене сюди навмисно привели?
— Угу! — відгукнулася сова.
— Це що, якесь зачакловане місце?
— Угу-угу!
— А як нам звідси вийти? — запитав хлопчик, але відповіді не було.
— Стривай, так це не працює, — пояснила дівчинка, — птахи ж не можуть самі все розповісти. Вони можуть відповідати тільки “так” чи “ні”.
— А-а-а, — протягнув хлопець, — зрозуміло.
— Друзі, нам треба тут сидіти та чекати на допомогу? — Іринка знала, що так завжди мають робити діти, що загубилися.
— Нє-а! — вигукнув коловодник.
— То треба кудись йти?
— Угу!
— Підемо вздовж будинку? — спитала дівчинка.
— Так, може, розділимось? — запропонував хлопець, — ти підеш вздовж будинку ліворуч, а я — праворуч, так швидше знайдемо вихід!
— Ніт! Ніт! Ні-ні-ні-ні-ні-і-і! — зарепетував коловодник, і аж заплескав крилами.
— Тоді пішли разом у центр двору — може, там щось знайдемо? — сказала дівчинка.
— Угу, угу — підтвердила сова.
Діти пішли стежкою, що вела вглиб двору. Дерев було багато, під ними було темно, і вони невдовзі заховали за собою будівлю — здавалося, що діти йдуть через ліс.
— Може, повернемось? — спитав Дмитрик. Йому було дуже лячно.
— Нє-а! — різко відмовив коловодник.
На щастя, невдовзі ліс скінчився, й діти вийшли до високої огорожі, прямо до зачинених воріт. За чавунною решіткою було видно квіткову клумбу, якісь кущі — а в далі за всім цим здіймалася висока вежа.
— Ну, зачинені ворота — вже краще, ніж зовсім ніяких воріт, і самісінькі стіни навколо, так? — сказала Іринка.
— Угу, — відповіла сова, але хлопець був не те щоб дуже з нею згодний.
— То нам треба якось потрапити всередину?
— Угу, — знову підтвердила сова.
— Як же ми потрапимо, коли ворота зачинено? — спитав хлопчик, але ніхто йому не відповів.
Тоді він підійшов до воріт, і помацав великий амбарний замок, що на них висів. Замок був старий, іржавий, і дуже важкий. Хлопчик зазирнув у
замковий отвір — і відсахнувся:
— Там хтось є!
— Як це? Хто може бути в замку?
— Не знаю, але воно на мене дивиться! На от, сама подивись!
Іринка теж зазирнула у замковий отвір — і побачила там два маленьких ока, що дивилися на неї. Одне з них підморгнуло дівчині, і та налякано відскочила:
— Ти хто?
— А до кого вам треба? — з середини замка пролунав тоненький голосок.
— Нам треба додому!
— Чому ви думаєте, що ваш дім тут?
— Ми не думаємо! Нам просто треба якось вибратись з цього зачарованого місця!
— А чому ви думаєте, що це — вихід?
— Бо ми не знайшли жодного іншого! Якщо десь є лише одні двері — то це і є єдиний вихід!
— Але ви не можете тут вийти.
— Чому?
— Бо тут зачинено.
— А хто може відчинити?
— Я можу.
— Відчини, будь ласка!
— Не хочу.
— Чому?
— А нащо мені?
— Не знаю… а хто ти взагалі такий?
— Я — замковий Клацун! Чули про таких?
Діти переглянулися, й знизали плечима:
— Ні, ніколи не чули…
— Ну звісно ж! Ви, люди, весь час користуєтесь різними замками — відчиняєте їх, зачиняєте, і ніколи не думаєте, як це так, що замки не ламаються, і працюють роками вірою і правдою. Ані слова вдячності!
— Ох, вибач, ми не знали… То в кожному замку живе такий Клацун як ти?
— В кожному? От ще! Ми, Клацуни — давній рід, нас таких небагато залишилось, і ми оселяємось лише у великих, старих замках — бо можемо обирати! От ти б хотіла жити у маленькому замочку розміром із коробку сірників, в якому все тісно-тісно підігнано, і місця немає навіть ноги простягнути?
— Я? — дівчинка здивовано скинула брови — Звісно ні!
— Отож! Як у замку пожити — так звісно ні, а як відчинити — то будь ласка, Клацунчику… Дзуськи! Не відчиню!
Діти відійшли від замка, і стали тихенько шепотіти, щоб замковий Клацун їх не почув:
— Ну, що будемо робити?
— Не знаю. Ніколи не чув про цих Клацунів.
— Друзі-птахи, порадите щось? Знаєте, як нам пройти?
— Угу!
— О, то є спосіб змусити цього противного Клацуна відчинити?
— Угу.
— Може, ми зможемо його вмовити?
— Ніт… — із сумнівом похитав головою коловодник.
— Може, будемо стукати чимось по замку, трусити його, поки Клацун не вилізе? - запропонував хлопець.
— Ніт! Ніт!
— Стривай, може, ми йому щось дамо, щоб він нас впустив?
— Ні-ні-ні…
— Чого ж він боїться… задумливо протягнула Іринка.
— Може, жару? Розведемо вогнище, розігріємо замок…
— Ніт!
— Шуму? Будемо волати, поки в нього голова не розболиться…
— Ніт…
— Може налити в замок води? - запропонував хлопець.
— Ніт! Ніт!
— Ти що, а як замок заіржавіє, і вже ніколи не відкриється?
— Угу, підтакнула сова, котрій вже хотілося сказати бодай щось.
В цей момент коловодник зробив таке, чого не робив ще ніколи, і чого ніхто від нього не очікував. Він дзьобом висмикнув у сови пір’я з хвоста!
— І-і-і! — заголосила сова від болю та подиву, й мало не вибила коловоднику око своїм хижим кривим дзьобом. Але коловодник встиг відскочити, і зістрибнув на землю, тримаючи сов’яче пір’я.
— Коловоднику! Що ти робиш?!! — вигукнула Ірча.
Коловодник, обережно ступаючи своїми довгими ногами, підійшов ближче до ніг дівчини та поклав пір’я прямо їй на черевик.
— Це мені? — спитала дівчинка здивовано.
Коловодник зробив крок назад, і уважно подивився на сову.
— Угу… — сердито угукнула сова.
— Нащо мені пір’ячко? І нащо ти висмикнув його із сови, їй же боляче!
— Угу! Угу! — сова усім своїм виглядом показувала, що їй і справді було боляче.
— Стривай! — хлопець посміхнувся — здається, я допетрав! Що можна зробити з пір’ям?
— Не знаю… Прикрасити щось? Набити подушку?
— Ніт! Ніт!
— Та ні! Пір’ям же можна лоскотати!
— Що?
— Дивись!
Хлопчик взяв пір’я, знову підійшов до воріт, і обережно просунув пір’я в отвір замку.
— Що… Що це? Що ти робиш? — пролунав тоненький голосок.
Дмитрик легенько ворушив пір’ячком, і з середини замка почало лунати гигикання
— Ги! Ги-ги! Стій! Уа-ха-ха, досить! Хі-хі-хі-хі-га-га-гу-ги-и-і! І-і-і! Досить! Неможу-ху-ху-ха-хи-ги-ги!
Хлопчина, посміхаючись, продовжував лоскотати Клацуна. Іринка теж почала сміятися, аж тут терпець у замкового жителя урвався, щось всередині замка клацнуло — і той відчинився. Хлопець тут же забрав пір’ячко із замкового отвору, й витяг дужку замка з петлі на воротах. Ворота відкрилися, й діти пройшли.
***
Кущі за воротами було акуратно підстрижено, і вони здіймалися на зріст дорослої людини. Невеличка квіткова клумба ніби позначала місце, де у стіні з кущів був прохід. Дмитрик зазирнув туди та побачив коридор з кущів.
— Це що, лабіринт?
— Угу! — підтвердила сова.
— І нам треба крізь нього пройти?
— Угу.
— Як же ми пройдемо? Ми там кілька днів блукатимемо!
— Нє-а! — вигукнув коловодник, знову вистрибуючи з гнізда на голові в дівчини, і злітаючи у повітря. Слідом за ним злетіла й сова.
— І що? — спитав хлопець.
Іринка уважно стежила за птахами, які кружляли над лабіринтом.
— Здається, вони вивчають шлях.
І правда, через кілька хвилин птахи повернулися до дітей, і повели їх лабіринтом. Коли діти зустрічали розвилку, вони питали птахів, куди треба йти — і жодного разу не збилися з дороги. Лабіринт був великий, сова з коловодником ще два рази злітали, щоб роздивитися шлях — діти в цей час відпочивали. Нарешті, вони підійшли до вежі так близько, що вже бачили, як вона нависає над ними в небі. Ще кілька поворотів — і діти побачили іншу квіткову клумбу, що позначала вихід. За нею здіймалася вежа, у ній був широкий прохід, схожий на арку в будинку, через яку вони колись потрапили у зачарований двір.
А перед проходом стояли двоє охоронців. Один синій, другий — зелений. В обох були маленькі оченятка, та великі гострі вуха, у синього вони стирчали вгору, а у зеленого — звисали в боки й вниз. У синього ніс був круглий, картоплею, а у зеленого — тонкий, довгий, гострий і загнутий, як ятаган. Синій був пузатий, а зелений — худий, як тріска, з гострими колінами. У синього на шиї було пов’язано фіолетовий бант, а зелений носив на голові прикрашеного квітами солом’яного капелюха.
— Прохід заборонено! Заборонено! Повертайте назад! — загорлали обидві істоти наперебій, як тільки побачили мандрівників.
— А якщо нам треба вперед?
— Якщо вам треба вперед, то теж повертайте назад! — відповів синій.
— Бо прохід заборонено! — пояснив зелений.
— А хто заборонив прохід?
Істоти перезирнулися:
— Ти чув, Бобліне? Вона питає, хто заборонив прохід. — сказав зелений.
— Так, Гобліне, вона питає, хто заборонив прохід, уявляєш? — відповів йому синій.
Обидва вони зареготали, так, що з голови зеленого Гобліна звалився його капелюх. Він нахилився підняти його, а в цей час синій Боблін пояснив:
— Прохід заборонено, бо ми з Гобліном його заборонили!
— А чому ви його заборонили?
— Тому що в нас немає настрою, щоб тут хтось шастав туди-сюди.
— А де ви його загубили?
— Кого? — закліпали очима охоронці.
— Ну, ваш настрій.
Синій Боблін почухав потилицю:
— Гобліне, в тебе був настрій?
Зелений Гоблін чухав підборіддя:
— Я не впевнений, що знаю, що це таке, Бобліне, не можу згадати — мабуть, не було.
— Що воно таке, цей настрій? — спитав синій.
— Гарний настрій — це коли ти радий бачити усіх, кого зустрічаєш! — пояснила Іринка.
— І ти готовий їм допомагати та пропускати, куди їм треба, — додав хлопець.
— Угу! — підтвердила сова.
— Тоді в мене точно його ніколи не було! — відповів зелений.
— Це неправда! — вигукнула дівчинка — от у вас-то гарний настрій точно був!
— Як ти знаєш?
— Бо нащо вам цей чудовий капелюх? Люди так красиво вбираються, коли в них гарний настрій, і вони хочуть подобатись тим, кого зустрічають!
— Угу-угу! — знову підтвердила слова дівчинки сова.
Зелений Гоблін ніяково посміхнувся, і став трохи коричневим — а якого ж ще має бути кольору зелена шкіра, власник якої почервонів?
Синій Боблін натомість насупив брови:
— Це хто красивий? Оце опудало горохове, з його чудернацьким кошиком на голові?
— Ну не ти ж, товстуне! Чи ти вважаєш, що начепив бантик, і вже красень?
— Та вже точно більший красень від тебе, шмаркля ти зелена!
— Ти б краще на носа свого картопляного банта почепив!
Синій Боблін заревів, та кинувся на зеленого. Той відскочив, та підставив синьому ніжку. Боблін гепнувся на землю. Зелений Гоблін зареготав до сліз, і впустив момент коли синій підвівся, і схопив його за горло. Зелений захрипів і витріщив очі, брикаючись. Боблін розмахнувся, й жбурнув його в стіну. Посипалася цегла, по стіні побігли тріщини. Гоблін обтрусився, загарчав, взяв у руку велику важку цеглину, й рушив на синього. Той кинувся навтьоки навколо вежі, і вони зникли за рогом.
Діти вже хотіли тихенько прослизнути в прохід, як гарчання і лайка охоронців знову почулися, і вони вискочили з протилежного боку, оббігши вежу кругом. Вони вже майже зникли за рогом знову, але Боблін спіткнувся, і зелений Гоблін наздогнав його. Почалася жорстока бійка. Кілька секунд лунали верески, лайка та звуки ударів, а потім з купи-мали вискочив зелений, тепер за ним гнався синій. Вони знову кинулися навколо вежі, вже в протилежному напрямку.
— Побігли! Швидше! — вигукнув Дмитрик, і потягнув Іринку в прохід.
Вони як раз прослизнули всередину, як повз них знову з лайкою і гарчанням пронеслися охоронці. Здається, тепер вже зелений гнався за синім; але дітям вже було все одно, вони швидко закрокували проходом. Він був довгий, але ось вже попереду світло. Діти вийшли — і опинилися на вулиці свого міста.
Якийсь час вони просто стояли посеред вулиці, озираючись та кліпаючи очима. Коли вони обернулися назад, проходу позаду вже не було: суцільна цегляна стіна, та й усе. Тоді вони перезирнулися, знизали плечима, й пішли собі додому, обговорюючи свої дивовижні пригоди. Відтоді Дмитрик та Іринка міцно потоваришували, а коловодник вже ніколи не висмикував пір’я із сов’ячого хвоста. Сова ще якийсь час дулася на нього за скоєне, але згодом пробачила.
А Гоблін із Бобліном, мабуть, і досі по черзі женуться одне за одним навколо тієї вежі.
Comentarios