top of page
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Казка про принцесу у зеленому капюшоні

Updated: Sep 23, 2023

Жила-була маленька дівчинка-принцеса, що завжди ходила в зеленому капюшоні, і через це її так і називали — принцеса в зеленому капюшоні. Дівчинка жила у великому замку, що стояв прямо в центрі величезної країни, якою керував її тато король. Країна була дуже велика, і тато-король постійно був на роботі, так що бідна принцеса майже ніколи його не бачила. Кордони були дуже довгі, сусідів було багато, а часи були жорсткі. Інші держави постійно нападали на цю нашу країну — чи вона на них нападала, превентивно, як казав тато король, з яким дівчинка майже й не бачилася.

Зате вона постійно бачила свою маму королеву, що жила разом з нею у великому замку — тільки на іншому поверсі. Мама королева була дуже красива, дуже багата, і мала хобі — страждати. Вона цим займалася вже багато років, давно забувши, як це почалося. Королева страждала так давно, що її страждання було абсолютно досконалим. Вона починала страждати, ще відкриваючи очі вранці, і страждала до пізньої ночі — потім вимовляла: “В мене графік! Пора спати!” — припиняла страждати, й миттєво засинала.

Дівчина в зеленому капюшоні була ще мала, й не розуміла, нащо це робити — їй хотілося бігати, стрибати, сміятись та радіти — а це дуже виводило її маму з рівноваги, заважаючи їй займатись своїм хобі. Тому більшість свого дня маленька принцеса проводила в саду, подалі від матусиних очей.

Сад в замку був огромезний, весь засаджений різними екзотичними деревами, квітами, та кущами, що були висаджені у формі лабіринту. В центрі цього лабіринту росла найкрасивіша в усьому королівстві троянда, яку принцеса посадила сама. Принцеса в зеленому капюшоні дуже піклувалася про свою троянду, поливала її, накривала ковпаком, виполювала будяки, і робила багато інших необхідних садових речей.

Та от, одного разу, коли тато король працював на війні одразу з двома сусідніми королівствами, а мама королева страждала з особливим завзяттям, здійнялася потужна буря. Всі люди сховалися по домівках, вітер носив хмари листя, гілок та іншого сміття, йшов проливний дощ. І наша принцеса раптом згадала, що її улюблена троянда стоїть в центрі садового лабіринту — не прикрита. Дівчина миттю схопила скляний ковпак, натягнула свій зелений капюшон, та кинулася в лабіринт рятувати троянду.

Але вітер та дощ були такі сильні, що бідна дівчинка майже не бачила, куди йде. І вона — вперше в житті — заблукала в лабіринті. Вона йшла, йшла, а вітер рвав мокрий капюшон з її голови, й вона вже розуміла, що якось надто довго йде до своєї рози, і мабуть, кудись не туди йде. І от, через деякий час вітер вщух, дівчинка розліпила очі, роззирнулася — і побачила, що вона стоїть на галявині посеред лісу. Як вона тут опинилася? Ніхто не знає, крім самої бурі, що її сюди завела.

Принцеса мало не впала у відчай, але побачила, що з краю галявини починається вузенька стежка — робити нема чого, вона й пішла цією стежкою. Невдовзі стежка стала ширшою, і вивела її до старої розваленої альтанки, повитої зів’ялими квітами — а з середини альтанки доносилися надривні ридання. Дівчина обережно зазирнула в альтанку, і побачила там іншу дівчину, мабуть, такого ж віку, як вона сама. Вона сиділа на лаві в альтанці, й невтішно плакала.


Принцесі стало її шкода, й вона сіла поруч, тихенько обійнявши дівчину, що плакала, й сказала:


— Привіт. Чого ти плачеш?

— Не зна-аю-у-у! - проридала у відповідь дівчина.

— Як це? — спитала принцеса

— Ну як-як, ось так! Просто я — Дівчина, що постійно плаче, от я й плачу!

— Ти нагадуєш мені мою маму, мовила принцеса — це твоє хобі?

— Хобі? — Дівчина-що-завжди-плаче навіть перестала плакати на мить, до того здивувалася:

— Як це — хобі? Хто це буде плакати заради хобі?

— Ну, моя мама має таке хобі — засмучено вимовила дівчина в зеленому капюшоні — але не схоже, що ти плачеш з тієї ж причини.

— Так, я не хочу плакати, але нічого не можу вдіяти! — відповіла Дівчина-що-завжди-плаче — мені так сумно!

— Мені б теж було сумно, якби я сиділа сама-одна, посеред лісу, в альтанці, повитій зів’ялими квітами. Підемо зі мною?

Сльози на очах Дівчини-що-завжди-плаче нікуди не зникли, але плечі її перестали здригатися від ридань, вона підвелась, і пішла разом з нашою принцесою далі стежкою.

Через ще деякий час дівчата помітили просвіти між деревами, та невдовзі стежка вивела їх з лісу. За краєм лісу стояло невеличке селище — і від цього селища прямо на дівчат біг цілий натовп селян:

— Ховайтеся! Ховайтеся в лісі! Чудовисько! Воно зжере наш скот, усіх наших свиней — і нас разом з ними, якщо ми не сховаємось! — і селяни пронеслись повз дівчат до лісу.

Принцеса у зеленому капюшоні та Дівчина-Що-Завжди-Плаче не хотіли повертатись до лісу, бо не бачили там інших стежок, тому вирішили йти до селища, щоб подивитись, що ж за чудовисько так налякало селян.

Увійшовши до селища, вони побачили дуже дивне створіння, що сиділо посеред головної площі, і страшно гарчало. Воно нагадувало якусь суміш жаби із биком: в нього були великі потужні задні лапи, величезне пузо, викочені очі, три гострих роги на голові, та велика паща, повна зубів.

Принцеса в зеленому капюшоні хотіла вже тікати, але Дівчина-Що-Завжди-Плаче схопила її за лікоть, і сказала:

— Стривай! До того, як я почала постійно плакати, я навчалась в зоологічному університеті, і добре знаюся на тваринах. Такого чудовиська я ніколи не бачила, але… дивись, які в нього зуби — вони не гострі, як треба для жування м’яса, а такі, як треба для жування трави. Я думаю, воно зовсім не страшне, а реве від того, що йому може щось болить.

— Думаєш? Так, зуби дійсно не гострі…. Гей, чудовисько, чого ти ревеш?

—Хто чудовисько? Де? — відгукнулось чудовисько.

— Та ти ж, чудовисько!

— От ще, сама ти чудовисько капюшончате, я — Загризлий Стриблобрюх!

— Який?

— Загризлий.

— Стрибло- що?

— Стриблобрюх.

— Добре, Загризлий Стриблобрюх, значить. А що ти тут робиш?

— Я шукаю лікаря — але чомусь всі повтікали...

— Звісно повтікали: вони думають, що ти зжереш їх та їх свиней.

— Свиней? Яка дурня! До того ж мені не дозволяє релігія...

— А нащо тобі лікар? Щось болить?

— Нема спасу, як болить — заревів Стриблобрюх — зуби, ЗУ-УБИ мої болять!

— Ох, бідолашний! — в принцеси в зеленому капюшоні якось теж болів зуб,

і вона добре пам’ятала, як це боляче та неприємно. Вона згадала, що

тоді казав їй лікар-стоматолог:

— Давай ми почистимо твої зуби?

— А як це?

— А от дивись!

Принцеса схопила якийсь віник, що валявся поруч, і стала чистити їм зуби

Загризлого Стриблобрюха. А Дівчина-Що-Завжди-Плаче в цей час наплакала два відра сліз, та промила ними зуби чудовиська. Почищені та сполоскані зуби одразу перестали боліти, і дві дівчини пішли далі — вже в супроводі дуже дивного, але й дуже вдячного їм створіння.

Стежка давно перетворилася на дорогу, і дорога вивела мандрівників до великого міста. Увійшовши у ворота, вони невдовзі помітили, що люди поводяться в цьому місті якось дуже дивно: постійно хтось переходить вулицю на червоне світло, двірники спилюють красиві зелені дерева, на красивому фасаді будинку хтось малював огидною коричневою фарбою безграмотну вивіску — “пірукарньов”...

Дівчата з подивом спостерігали за дивною поведінкою жителів, аж тут повз них проїхав трамвай — і зупинився неподалік на зупинці.

— Останній трамвай! Останній трамвай! — заволав кондуктор.

Мандрівники дуже втомилися, тому переглянулися — й побігли, застрибнувши у трамвай. Перевівши дух, вони запитали в кондуктора:

— Добрий вечір! скажіть, будь ласка, куди йде цей трамвай?

— Як куди? На звалище!

— На звалище?!! Але чому?

— Тому, що це — останній трамвай, хіба ви не чули?

— Хіба це не останній трамвай на сьогодні?

— На сьогодні? Звісно ні, це взагалі останній трамвай. Ми прибираємо усі трамваї з вулиць, і це — останній, доїде до звалища, й все — не буде більше жодного трамвая у всьому місті.

— Ох… Але ми думали, що…

— Думали! - перервав їх кондуктор — то вам пощастило в цьому місті бути серед тих, хто ще здатен думати!

— А що, багато хто не здатен?

— Ще б пак! - вигукнув кондуктор — Рівно пів міста! У місті двісті тисяч мешканців — і рівно половина з них втратила пам’ять! Хіба ви не знали?

— Ні… — збентежено відповіли дівчата, а Стриблобрюх, що в цей час забився під лавку, тихенько заурчав — ми не місцеві…

— Ну, то слухайте: в центрі міста, у міськраді, живе дракон, його звуть Несерк. Він виїдає в мешканців їхню пам’ять! Кожного дня, в одного мешканця. Якби хтось міг би його вигнати… А ось, до речі, й палац — наступна зупинка…

Дівчата перезирнулися — їм не хотілося їхати на звалище, але цікаво було подивитись на дракона, що живиться людською пам’яттю — й вишли з останнього трамвая.

З верхніх вікон будівлі міськради здіймалися струмки диму, а сама будівля виглядала занедбаною. Газон перед нею був не стрижений, мабуть, від самої весни — ну звісно ж, мабуть, ніхто просто не пам’ятає, що з ним треба щось робити… Дівчата увійшли у міськраду.

В центрі великої зали спав великий дракон, крізь брудну скляну стелю лилося тьмяне світло.

— Драконе! Несерку! Чому ти їси пам’ять мешканців цього міста? — спитала принцеса в зеленому капюшоні.

Дракон відкрив одне око, тяжко зітхнув, і вимовив:

— Бо я піклуюся про них. Я хочу, щоб в них кожен день був як новий, все було дивним та цікавим. Тому я їм їх пам’ять.

— Ми не віримо тобі, драконе, бо без пам'яти вони не лише дивуються новому, але й не вчаться на своїх помилках! Це не піклування! Чому ти їси їх пам’ять, відповідай!

Дракон розліпив друге око, підняв голову, й сказав:

— Тому, що я намагаюсь згадати.

— Що ж ти намагаєшся згадати?

— Де мій дім. Як тільки я згадаю, я повернусь додому, до рідної хати...

— Ми не віримо тобі, Несерку! Ти їж пам’ять одного мешканця на день — і ти з’їв вже пам’ять сотні тисяч мешканців! Я навчалась в університеті

(це Дівчина-що-завжди-плаче каже), то ж я порахувала: ти в цьому місті вже двісті сімдесят три роки! Якби ти хотів повернутись додому, ти б вже повернувся! Нащо ж ти їси пам’ять мешканців, драконе?

— Нащо-нащо… Бо хочу їсти — дракон підвівся на ноги — А в них нічого цінного, крім пам'яти, й немає, не м’ясо ж мені жерти — от і їм пам’ять. І вашу з’їм! — раптом загарчав дракон, та кинувся на дівчат!

Але Загризлий Стриблобрюх був напоготові — перестрибнув дракона, та плюхнувся своїм важким пузом йому на хвіст — придавив до підлоги усієї своєю вагою. А кінчик хвоста схопив своїми жувальними зубами — і ну гризти!

Дракон як зареве! Як дихне полум’ям! Але дівчата не розгубились: Дівчина-що-завжди-плаче миттю наплакала відро сліз, а принцеса в капюшоні схопила те відро, та й виплеснула прямо в драконову пащу!

Сльози в дракона всередині як закиплять, як забурлять! Він завив від болю, стрибонув вгору, звівся крізь скляний дах будівлі в повітря, та як вибухне! А з нього на всі боки, справжнім феєрверком як розлетяться яскраві спогади, і полетіли до своїх хазяїв.

Три дні містяни святкували звільнення від дракона. Кондуктор, який згадав,

що він — міський голова, пішов до міського склодува, який згадав, що він

— склодув, та узяв із собою міського директора філармонії, який згадав,

що він — чаклун. Разом вони зробили для принцеси в зеленому капюшоні подарунок — чарівну скляну флейту, яка своєю музикою повертала людям пам’ять, гарний настрій та почуття гумору, якщо вони щось з цього втратили.

А потім, останній трамвай, який так і не доїхав до звалища, відвіз принцесу — вже не таку й маленьку після всіх її пригод — додому.

Перше, що зробила принцеса, повернувшись домів — піднялася сходами до своєї матері королеви. Королева, як завжди, завзято страждала. Принцеса зіграла їй на флейті чарівну мелодію, і — її мама заплакала. Ну, вона й до цього плакала, але то були професійні страждальні сльози. А тепер вона заплакала непрофесійно, і крім страждання, в її плачі було, нарешті, полегшення — і навіть радість. Вона міцно обійняла свою донечку, і пішла готувати їй смачний обід.

А принцеса пішла в сад, перевірити свою троянду. На щастя, квітка пережила бурю — але кілька гілок в неї були поламані, листя пом’яте, і взагалі вигляд якийсь невеселий. Тому принцеса в зеленому капюшоні вирішила зіграти й для своєї улюбленої троянди.

В цей час король, тато дівчинки, як раз їхав з одного кордону країни, де він тільки що переміг у війні, на інший бік, де як раз починалася інша війна. Він почув чарівні звуки із саду, і пішов на них. Коли він побачив свою принцесу, почув мелодію чарівної флейти, він згадав все — скільки часу втратив, скільки не бачив свою донечку, згадав, скільки людей загинуло у кривавих війнах — і заплакав. Нічого не бачачи від сліз, він витяг свого меча, й закинув його із брязкотом кудись подалі.

Дівчина озирнулася, побачила свого тата із повними сліз очима, підійшла до нього, й поцілувала п’ять разів — по разу в щічки, два рази в лоб, і один раз — у довгий королівський ніс.

Того ж вечора король наказав припинити всі війни, і невдовзі помирився з усіма своїми сусідами.



18 views0 comments

Recent Posts

See All

Comments


bottom of page