top of page
  • Writer's pictureMykhailo Khadzhynov

Про що розмовляють статуї?


— Що сьогодні в школі? — спитала статуя — Чи цей Яків знову до тебе чіплявся?

Статуя була невеличка, і стояла в затишному куточку парку. Вона зображала короля Карла, що колись царював у цій місцині, і зверталася до хлопця, що стояв перед нею. Хлопця звали Петрик, він дивився на статую, й посміхався:

— Сьогодні все добре, почали вчити квадратні рівняння, а Яків мене не чіпає відтоді, як я за твоєю наукою натовк йому пику! - радісно відповів хлопчик. У нього був гарний настрій: ще б пак, вчителька у школі його хвалила, стояла сонячна, тепла осінь, а ще — він міг розмовляти зі статуями.

Вперше, коли статуя відповіла йому, він дуже перелякався. Петрик тоді розгублено стояв на вулиці, і не знав, куди йти: дорогою додому він напоровся на шкільних хуліганів, втік від них — але заблукав, і не міг згадати дорогу додому. Навколо не було нікого, щоб спитати дорогу — крім статуї однієї відомої актриси, що колись жила в місті. Він подивився в її усміхнене обличчя, і промовив:

— І куди ж мені тепер йти?

Актриса підморгнула йому, й сказала:

— Юначе, а куди вам треба? — і вказала йому дорогу.



Наступного дня Петрик знову прийшов до статуї, й подякував — а заодно розпитав, як це так вийшло, що статуя розмовляє з ним? Виявилось, що багатьом статуям дуже нудно стояти цілими днями на одному місці, і якщо випадає нагода з кимось побалакати — вони завжди раді. От тільки більшість людей їх не чує, а ті, що чують — лякаються і тікають.

С тих пір хлопець обійшов пів міста, шукаючи різні статуї, готові відповісти йому. Крім красуні-актриси він знайшов суворого короля Карла у дальньому куті міського парку, маленького гнома-бурчуна, що ховався у дворі будинку на одній з центральних вулиць, бюст поета, який читав йому вірші й розповідав казки. На площі стояла статуя якогось генерала, що сидів на коні. З генералом заговорити не вдалося — може, він був занадто пихатий? — але от кінь йому відповів. Здавалося б, про що можна розмовляти з конем? Але виявилось, що кінь дуже уважно стежить за містянами, і може розповісти багато цікавого. Наприклад, від нього хлопець дізнався, що директор його школи — насправді голомозий, і носить перуку: кінь якось бачив, як її здуло вітром з директорської голови.

Ще хлопець познайомився з маленьким бронзовим котиком, що згорнулася на підвіконні біля входу в одну затишну кав'ярню. Котик не розмовляв — але лагідно муркав, коли Петрик пестив його.

Одного разу мама хлопчика захворіла. Їй викликали лікаря, але той лише розводив руками, і маму відвезли до лікарні. Петрик дуже сумував вдома, і кожного дня після школи провідував її. Якось він йшов від мами додому, й сам не помітив, як звернув не на ту вулицю. Він зрозумів це, лише коли зупинився перед статуєю актриси:

— Привіт, Петрику! — звернулася вона до хлопця — Давно я тебе не бачила! Чому ти такий сумний?

І хлопець розповів їй про хворобу матері. Актриса вислухала його, підібгавши губки.

— Знаєш, Петрику, — сказала вона — тобі треба порадитись із Янушем. Він вчений, і дуже розумний.

— Вчений? Але ж де мені його знайти?

— Не знаю точно, десь у північній частині міста. Спробуй спитати в генеральського коня, може, він знає дорогу…

Хлопець стрімголов побіг на площу. Генеральський кінь дійсно вказав йому дорогу — статуя вченого Януша стояла на розі Малом'ясницької та вулиці Графа Больє. Петрик прибіг на зазначене місце — але замість вченого Януша побачив лише статую, власно, Графа Больє. Розгублено озирнувся — ні, жодних інших статуй навколо немає… тоді він спробував звернутись до графа:

— Вибачте! Ваша світлість, ви не підкажете, де я можу знайти вченого Януша?

Гордий граф схилив свою голову, подивився на хлопця, й промовив:

— Юначе, як вас звуть?

— Петрик…

— І нащо ж, Петрику, ви шукаєте вченого Януша?

Тоді хлопець розповів графові про свою хвору маму, і про пораду актриси. Почувши про актрису, граф сумно зітхнув. Трохи помовчав, дивлячись вдалину.

— Бачите, хлопче… в цьому місті всі знають мене як Графа Больє, і вдячні мені за те, що я зробив для його розвитку: побудував залізницю, оперу, й зробив ще багато інших добрих, але нудних і не цікавих справ. І майже ніхто не знає, що все життя я ще й займався наукою. Я вивчав математику, і мріяв зробити велике відкриття — і зробив його! На жаль, про це ніхто не знає….

— Чому ж ніхто не знає про ваше відкриття, якщо воно дійсно велике? — спитав Петрик.

— Тому, що інший вчений випередив мене. Зовсім трішки — але достатньо, щоб саме його ім'я увійшло до підручників. А мене пам'ятають лише як графа Больє, але не як вченого Януша…

— То ви і є той, кого я шукаю? Кого мені порадила просити про допомогу актриса?

— Так, хлопче, це я. Бачиш, я — математик, а не лікар, і не зможу допомогти. Але я знаю, хто точно зможе.

— Хто ж? Кажіть швидше!

— Слухай уважно. Підеш цією вулицею до кінця, там буде старий будинок блакитного кольору. В підвалі цього будинку є аптека. Зайдеш туди, там нікого немає — але ти скажеш гучно, в голос, що тебе послав Януш Больє, і розповіси про свою маму. І головне, хлопче: нічого не бійся, й нічому не дивуйся. Ну, поспішай!



І хлопець пішов тією вулицею, яку вказав граф. В самому кінці дійсно стояла будівля блакитного — точніше, колись блакитного — кольору. Всі вікна були вибиті або заколочені, покрівля провалилася, тут явно вже багато років ніхто не жив. З боку Петрик побачив сходи, що вели до цокольного поверху, а над ними, на старих скрипучих ланцюгах, бовталася іржава вивіска, на який ледь читалося: "Аптека". Хлопчик спустився сходами, й штовхнув старі двері.

Всередині, як і казав граф, нікого не було — стояли залишки шаф, столів, заставлені старими пильними склянками, пляшками, і різним аптечним приладдям. Все було густо вкрите павутинням.

Петрик відкашлявся, й гучно та твердо вимовив, що його прислав Граф Януш Больє, вчений, бо його мама хворіє, і їй потрібна допомога.

Кілька секунд було тихо. Потім в глибині приміщення щось впало й покотилося. Ще трохи згодом почувся хруст, ніби хтось наступив на скло. Потім з глибини приміщення вийшла якась фігура. В білому халаті. Здається — аптекар.

— Граф, кажеш, прислав? — почувся скрипучий голос — мама хворіє, так, так, знаю… зараз, зараз… бурмотів аптекар.

Фігура в халаті повернулася до Петрика спиною, нишпорячи по полицях, і той помітив, що вона напівпрозора: крізь аптекаря можна було побачити полиці!

— Хвилинку, хвилинку, зараз знайду — продовжував бурмотіти привід — десь тут воно було, десь тут, зараз…

Серце Петрика від страху впало десь у п'яти, й там билося, ніби птах, що потрапив у пастку. Але хлопець мовчав і не ворушився, намагаючись не показувати свого страху. Тим часом привід щось знайшов, щось перелив з однієї посудини в іншу, щось насипав, щось змішав — і повернувся до Петрика, простягнувши йому маленьку пляшечку:

— От, юначе, три краплі у вранішній чай, доки не одужає. Привіт графу!

Петрик взяв пляшечку, й привід розтанув у повітрі. Пляшечка ж була абсолютно реальна, скляна, з палець розміром, і з якоюсь рідиною всередині.





Наступного ранку хлопець не пішов до школи, а побіг до лікарні. Там він зробив мамі чай, потайки додавши в нього три краплі з маленької пляшечки. Кімнатою роздивися дивний, свіжий та солодкий аромат, щось середнє між запахом м'яти та троянди. Коли мама Петрика відпила з чашки, на її блідому обличчі з'явився рум'янець, і вона злегка посміхнулася.

Весь наступний тиждень Петрик вранці прибігав до матері, й робив для неї чай, додаючи в нього по три краплі чарівних ліків. Кожного дня його мамі ставало легше, й у неділю її виписали з лікарні.

Петрик хотів подякувати Графові Больє, прийшов до нього — але граф ніби й не чув хлопця, просто дивився вдалину, як завжди. Тоді хлопець спробував знайти стару аптеку — і дійсно, знайшов закинутий блакитний будинок в кінці вулиці — але жодних сходів у підвал там не було.




13 views0 comments

Recent Posts

See All

Comments


bottom of page